Розділ 6

До ранку практично не сплю. То засинаю, то прокидаюсь, і якось так неспокійно всередині. Прокидаюсь о шостій, одягаю спортивний костюм і йду на пробіжку. Хочу провітрити голову і нарешті щось для себе вирішити. 

Неабияк тішить те, що Адама сьогодні не видно. Мабуть, він таки дослухався до моїх слів і більше не буде втручатися у моє життя та лізти, куди не просять. 

Повернувшись додому, приймаю душ, а коли беру в руки телефон, бачу десять пропущених дзвінків від Коліна. Схоже, він уже прокинувся і зрозумів, що накоїв. Дуже сподіваюсь, що прокинувся він не в ліжку тієї дівки. Це буде якось негарно щодо мене. Спочатку треба розійтись, а вже після цього спати з ким заманеться. 

— Слухаю, — відповідаю на одинадцятий дзвінок від нього. Вмикаю кавоварку і слідкую за тим, як чашка наповнюється рідиною. 

— Сабі, пробач мені! Я не знаю, що це було! Випив трохи — і мозок вимкнувся повністю! — кричить у слухавку. — Я присягаюсь, що крім поцілунків між нами нічого не було!

— Ти впевнений? — питаю спокійно. — Сам сказав, що нічого не пам’ятаєш. 

— Сабі, будь ласка… Пробач! — випалює. — Я кохаю тебе. Ти ж знаєш. 

— Коліне, я хотіла поговорити з тобою, але ти мене випередив, — кажу. — Насправді я хочу розійтись. 

— Ні! Ні! Ні! — кричить. — Це через поцілунок? Я готовий усе виправити! Хочеш, я сяду на перший літак і скоро буду біля тебе?! 

— Не варто, — хмикаю. — Пробач, та ці фото ніяк мене не зачепили. У тому плані, що мені не боляче зараз. Неприємно — так. Але не боляче. Розумієш, що це означає? 

— Ти не кохаєш мене? — питає тихо.

— Ні. Пробач, — кажу. — Тому можеш знайти ту дівчину і познайомитись. Можливо, вона зробить тебе щасливим. 

Закінчую дзвінок першою і залишаю телефон на столі. Сама забираю чашку з кавоварки і повертаюсь з нею за стіл. 

Ну і чим зараз я краща за Адама? Точно так само він розбив серце мені. Та з іншого боку, мабуть, так краще. Боляче, але зате правдиво. Я впевнена, що Колін знайде собі хорошу дівчину, яка буде його кохати, а я знайду чоловіка, якого сама зможу впустити у своє серце. 

В якийсь момент у мене в голові виникає геніальна ідея. А що, коли я також піду сьогодні на благодійний вечір і знайду там когось для себе? Ну так, з такими бажаннями краще в клуб, але щось не хочеться мені тинятись поміж п’яних чоловіків. 

Спеціально не кажу татові, що збираюся відвідати цей захід. Піду туди інкогніто, тільки на вході доведеться назватись. Їду в модний бутик, обираю розкішну сукню червоного кольору з глибоким вирізом і туфлі на високих підборах. 

Далі — у салон краси, щоб з мене зробили лялечку, а ще треба маску знайти, щоб половину обличчя закривала. 

У момент, коли перукар збирається вкладати моє волосся, я його зупиняю і прошу принести перуку. Розумію, що виглядаю як ідіотка, але зупинятись не хочу. Руде довге волосся дістає до попереку. Маю визнати, що мені цей колір пасує. Перукар міцно прикріплює перуку до мого волосся і навіть без маски мене важко впізнати. 

Дорогою додому телефонує Злата. Вона хоче знати, чи піду я на вечір. Вирішую сказати, що залишусь вдома, але про всяк випадок нехай моє ім'я залишається у списку запрошених. 

Вдома одягаю сукню, туфлі та маску, яку купила в карнавальному магазині. Дивлюсь на себе у дзеркало — і червоні уста задоволено розтягуються. 

Скажу чесно, я зовсім не люблю авантюри. Навпаки, я дівчинка домашня. Та зараз у мене наче біс вселився. А може, вся справа в тому, що мені набридло бути хорошою? 

Ну скільки можна мучити себе нерозділеним коханням? Адам — заборонений. Я не маю його кохати. І не буду. От тільки знайду кращого за нього і кинусь у вир з головою. 

Викликаю таксі і їду туди, де буде відбуватися благодійний вечір. Перед тим, як залишити салон, одягаю маску — і в один момент стаю зовсім іншою людиною. 

Йду до входу і помічаю на собі зацікавлені погляди чоловіків. Мені подобається. Якби була хорошою дівчинкою Сабіною, однозначно не раділа б від чоловічої уваги. 

Коли до входу залишається менше метра, мої підбори зачіплюються за щось, і я починаю падати. Тільки руками встигаю змахнути, а тоді відчуваю чиїсь руки у себе на талії. 

Піднімаю голову і мало не кричу від жаху. Зовсім близько знаходиться Адам, і саме він врятував мене від падіння… 

Це ж треба! А я так хотіла знайти точну протилежність йому…

— Не забились? — питає проникливо, а у мене так невчасно виступають мурашки на шкірі. 

До речі, Адам також у масці, але я одразу його впізнала. Очі, губи, голос… Я надто добре знаю всі деталі його обличчя, тому маска тут не допоможе. 

— Ні! — вибираюсь з його обіймів і розправляю сукню. Боюсь, що Адам також мене впізнає, але ні. Не впізнає. 

— Це добре. Ви одна тут, чи з чоловіком? — Адам валить напролом. Зрозуміло, що я його зацікавила. Як відповісти, щоб не видати себе через голос — не уявляю. Вирішую трохи його змінити та говорити більш глибоко.

— Одна, — відповідаю. — А ви? 

— Я теж, — Адам усміхається і подає мені свою руку. Як же мені кортить врізати йому поміж ніг за те, що як голодний тигр кидається на будь-яку жертву. Побачив гарну дівчину і — все, гальма злетіли. — До речі, я Адам.