Розділ 5

Наступного ранку мене знову чекає пробіжка. Я дуже сподіваюся не зустріти в парку Адама, але помічаю його біля центрального входу. Схоже, він вирішив займатися разом. 

Показово одягаю навушники поруч із ним, щоб розумів — розмовляти з ним і тим більше слухати його — не буду. Адам усміхається, поки стежить за моїми маніпуляціями, а коли починаю бігти — робить те ж саме. 

Мене напружує те, що він поруч. Я не хочу відчувати його присутність, а бачити його тут — тим більше. 

Але Адаму, схоже, приносить задоволення злити мене. Він виглядає задоволеним, а от я — ні. 

— Якого біса ти до мене причепився? — ціджу, витягуючи з вух навушники. Ми зупиняємося на містку, під яким тече вузька річка, і не зводимо одне з одного погляду. 

— Я просто бігаю, Сабі, — заявляє, склавши руки на грудях. 

— Ти можеш бігати в іншому місці?! — кричу. — Подалі від мене! 

— Тобі неприємна моя компанія? — хмуриться. 

— Добре, що ти здогадався! Так, неприємна! Я не хочу тебе бачити! 

— Але ж я нічого поганого тобі не зробив, — хмуриться. — Це все через те, що я малявкою тебе називав? Якщо так, то вибач. Зараз ти на малявку зовсім не схожа. 

— Ти ідіот, чи прикидаєшся? — випалюю роздратовано. — Я кохала тебе, і ти чудово це знаєш! Саме через тебе полетіла в іншу країну, щоб позбутися від цієї клятої одержимості! 

— І як? Мабуть, вийшло, якщо ти повернулася з цим сопляком, — цідить. 

— Вийшло, — киваю. — Я залишила всі почуття в минулому. Навчилася жити без них. Саме тому не хочу, щоб наші шляхи перетиналися. Більше ніколи. 

Знову одягаю навушники і біжу далі. На щастя, Адам мене не наздоганяє. Мабуть, зрозумів з моєї запальної промови, що не варто це робити. Краще залишити все, як є. 

Так, я збрехала! Насправді почуття не зникли з часом, але це нічого не змінює. Я більше не хочу бути закоханою ідіоткою і все зроблю, щоб остаточно викинути Адама зі свого серця. 

Після того, як повертаюся додому, приймаю душ і збираюсь на зустріч зі Златою. Сьогодні вона в заміському будинку, тому купую братові подарунок і їду туди. Злата хотіла, щоб я трохи пофотографувала Дамірчика, ну і її заодно. Ну а я зовсім не проти. Цю справу люблю.

Будинок батька і його дружини вражає своїми масштабами. Ну звісно, татко не міг купити щось менше за розмірами. Величезна територія навколо і навіть ставок. Просто ідеальне місце для сімейного життя. А ще — для того, щоб зробити круті фото. 

— О, а ви вже готові, — дивлюсь на Дамірчика, який їздить по бруківці на велобігу, одягнений у джинси та білу футболку. Злата також одягнула довгу легку сукню з квітами, яка їй дуже пасує. 

— Ти б знала, як довго я підбирала наші образи, — хмикає подруга.

— Вийшло круто, — усміхаюсь. — Тоді я зроблю кілька фото Дамірчика, потім — вас разом. 

Братику неабияк подобається позувати. Я впевнена, що коли виросте, всі дівчата будуть за ним сохнути. Роблю фото, поки він катається, а потім ми йдемо на задній двір, де розстелений плед на траві. Злата садить сина на руки, а він так мило обіймає її за шию. Фотографії виходять неймовірні, і я щаслива, що можу подарувати їх своїм рідним. 

— А що тут відбувається? — питає тато, а я відволікаюсь від роботи. Бачу його та Адама, а серце одразу ж починає битися частіше. Якого біса він тут робить? 

— У нас невеличка фотосесія, — відповідає Злата. — Германе, ходи до нас. 

— Ну не знаю, — хмуриться тато. — Я не сильно люблю фотографуватись. 

— Тату, не будь занудою! — кажу. — Це ж на пам’ять!

Під натиском жінок тато знімає піджак і сідає на плед до своїх рідних. І хоча з його мімікою щось треба робити, фото мені подобаються. Тато такий, як є: трохи серйозний, але усміхається, коли дивиться на сина та дружину. 

— А мене сфотографуєш? — питає Адам, сівши навпочіпки поруч зі мною. 

— Ні, — сухо відповідаю. 

— Я настільки тобі неприємний? — хмуриться. 

— Саме так, — кажу і дивлюсь на нього. — Зранку я все тобі сказала. 

На цьому зйомка закінчується, і я переглядаю що вийшло. Злата йде в будинок з Даміром, тато теж. Я ж оминаю Адама і прямую до альтанки, щоб там переглянути все і видалити невдалі кадри. 

— Сабі, Адаме, залишитесь на обід? — кричить з тераси Злата, а ми переглядаємось. Дуже сподіваюся, що Адам відмовиться, тому впевнено кричу “Так”, а він мене підтримує. 

— У тебе що, немає справ? — питаю сердито. 

— Я голодний, Сабі. Справи можуть почекати. 

Хочу відповісти, але телефон у сумці починає дзвонити. Коли бачу, що це Колін, залишаю фотоапарат на столі, а сама йду трохи подалі, щоб спокійно поговорити. 

— Привіт! — відповідаю. 

— Привіт, Сабі! — радісно випалює Колін. — Я скучив. 

— Я теж, — кажу і тільки зараз розумію, що не згадувала про нього жодного разу, відколи він повернувся додому.