Розділ 4

Після душу та смачної кави почуваюсь набагато краще. Сьогодні за планом у мене шопінг, хочу дещо з одягу прикупити та обов’язково продуктів. А ще прихоплю з собою фотоапарат і прогуляюсь центром. Погода сьогодні чудова, можливо, вийде зробити гарні фото. 

Сідаю у свою крихітку і проводжу руками по керму. Настрій знову на висоті, тому всі думки про невдалу зустріч з Адамом відходять на другий план. 

Шопінг займає у мене мало не пів дня. Спочатку здається, що треба мені зовсім трохи, а в результаті завалюю пакетами багажник Porsche. Далі — прогулянка з фотоапаратом на шиї. Одягаю темні окуляри, щоб заховатись від сонечка, і прямую тротуаром у бік центру. Сьогодні передостанній день літа, і таке враження, що всі люди вирішили вийти на вулицю та погрітися. 

Знаходжу доволі миле кафе з літньою терасою і сідаю там. Замовляю собі лате і фотографую милу пару, що сидить на лавці та цілується. Усміхаюсь і шукаю нову жертву. 

Саме в цей час поруч з кафе зупиняється чорний позашляховик і на вулицю виходить високий блондин. Він одягає темні окуляри, а я швиденько роблю кілька фото. У цього незнайомця дуже цікава зовнішність. Мені здається, що є в ній щось азійське. 

Передивляюсь на екрані, що вийшло, і зовсім не очікую, що той самий незнайомець підійде до мене з претензіями. 

— Я не давав дозволу на зйомку, — говорить з легким акцентом і дивиться на мене невдоволено. Окуляри зняв, і тепер добре бачу, що очі у нього вузькі та недобре примружені. 

— Що? — розгублено перепитую. У таку ситуацію потрапляю вперше. До цього моменту ніхто не вимагав у мене видалити фото.

— Ти глуха? Фотографії видали! — холодно цідить.

— Навіщо? — і справді не розумію. 

— Тому що я так сказав, — чоловік тягнеться, щоб забрати у мене фотоапарат, але я встигаю відреагувати та ховаю його під стіл. 

— Я обіцяю ніде їх не викладати. Пробачте, що сфотографувала вас без дозволу, але… у вас дуже гарне обличчя. Фотогенічне, — випалюю на одному подиху. 

Після моєї тиради брови чоловіка піднімаються, а зелені очі стають ще яскравішими. А може, мені здається… 

— Та невже? — незнайомець ледь помітно усміхається і несподівано вмощується на стілець навпроти мене. Його дорогий годинник виблискує на зап’ясті, та й машина у нього не з дешевих. — Покажеш фото?

— Якщо пообіцяєте, що не будете видаляти! — кажу серйозним тоном. 

— Обіцяю, — якось надто легко погоджується. 

Розмірковую кілька секунд, а тоді таки даю йому фотоапарат. Чоловік переглядає фото, і по його виразу обличчя не можу зрозуміти, подобається чи ні. 

— Добре, можеш залишити собі, — віддає мені фотоапарат і кличе офіціанта. Незнайомець замовляє собі американо і, поки чекає замовлення, зацікавлено мене розглядає.

— Отже, ти любиш фотографувати людей, — не питає — констатує факт,

— Не тільки людей. Я все фотографую, — відповідаю. 

— І що ще ти робиш? Чим займаєшся? 

— Навчаюсь, — спокійно відповідаю. — А чому ви питаєте?

— Цікаво просто. До речі, я Ельдар. 

Чоловік простягає мені свою руку, а я зніяковіло вкладаю у його долоню свою руку. 

— Сабіна. 

— Гарне у тебе ім’я. І ти гарна, — якось аж занадто прискіпливо мене розглядає. 

— Це ми так різко від погроз перейшли до компліментів? — хмикаю. 

— Скажу чесно, не люблю фотографуватись. Особливо — коли це роблять без мого на те дозволу, — відповідає. — Але ти мене здивувала. Гарні вийшли фото.

— Можу надіслати тобі після обробки, якщо хочеш. Тільки номер свій залиш!

 — Таким способом у мене номер телефону ще не просили, — Ельдар усміхається, а я знову ніяковію. Хай там що, він дістає з кишені піджака візитку і кладе поруч зі мною. — Буду чекати на фото, Сабіно. 

Він підводиться і йде до автомобіля, а я беру в руки візитку і читаю його повне ім’я — “Ельдар Кім” і номер телефону.

Все-таки точно є у ньому щось азійське. Може, тато звідти чи мама. Зовнішність дуже цікава, і він сам — теж. Не скажу, що якось мене зачепив, але змусив трохи хвилюватися. Просто я знаю таких чоловіків. Типаж такий, як в Адама. Типу король цього світу і все таке. 

Я не думаю, що ми ще коли-небудь зустрінемось, але фото йому надішлю. Пообіцяла все-таки. Сподіваюся, що він мою роботу оцінить і більше не буде проти, коли хтось його фотографує.

Після того, як допиваю свою каву, повертаюся в автівку і їду додому. Треба ще речі розкласти і продукти. Дуже не люблю цього робити, але не буде ж одяг лежати у валізі та пакетах. 

Розібравшись з речами, берусь за продукти і готую собі вечерю. Готувати також не сильно люблю, але замовляти їжу з ресторану кожного дня — точно не варіант. 

Коли картопля допікається, хтось дзвонить у двері. Розумію, що це може бути Злата або ж тато. Більше нікому. Бачу на екрані домофона татуся і відчиняю йому.

— У тебе пахне їжею? — питає здивовано, переступаючи поріг.