Розділ 3

— Після таких подарунків ти однозначно не захочеш повертатися зі мною в Лондон, — зітхає Колін після мого першого тест-драйву. 

— Я ще до подарунків говорила, що залишаюсь тут, — кажу. — Відчуваю, що так буде правильно. Розумієш?

— Ну звичайно, — хмикає. — Та я все одно буду чекати твого повернення і за можливості літати сюди. 

У мене на язику так і крутиться прохання не робити цього. Не чекати та не літати. Колін — хороший хлопець, і не заслуговує на те, щоб бути запасним варіантом. Він потрібен мені тільки тоді, коли погано. І найгірше те, що сам це чудово розуміє. 

Далі ми повертаємося в готель, щоб зібрати наші речі. Спочатку поїдемо в аеропорт, а вже тоді я поїду у свою квартиру. Дуже цікаво побачити, яка вона, і почати потроху обживатися. 

— Я буду сумувати, Сабі! — Колін обіймає мене посеред величезної зали, де туди-сюди снують люди, і цілує. Відповідаю, тому що також буду сумувати. Колін мені подобається. Так, немає того вулкана всередині, як з Адамом, але спокій — також непоганий варіант. 

Коли оголошують його рейс, Колін забирає валізу і прямує в зал реєстрації. Трохи дивні відчуття у мене зараз, якщо чесно. Я звикла літати з ним, а не залишатися десь окремо. Та тепер я одна, і якщо погано буде, то й підтримки чекати нізвідки. 

Залишаю будівлю аеропорту зі змішаними відчуттями. Їду на квартиру і голосно вмикаю музику, щоб відволіктись від різних думок у голові. 

Тато не брехав, коли говорив, що моя квартира розташована у тому ж житловому комплексі, що і його. Це сусідній будинок з підземною парковкою та закритою територією. 

Залишаю машинку на парковці, а сама піднімаюсь ліфтом на дванадцятий поверх. Відмикаю двері та переступаю поріг своєї нової квартири. Залишаю валізу в коридорі й зацікавлено розглядаю світлу вітальню і кухню-студію. Тут одна спальня та ванна кімната. Видно, що недавно закінчився ремонт і ніхто тут ще не жив. 

Щось мені підказує, що тато вже давно цю квартиру для мене купив. Просто чекав моменту, коли я повернусь і він вручить мені ключі. 

Збираюсь розібрати одяг і замовити щось поїсти на вечерю, але чую дзвінок у двері і йду відчиняти. Розумію, що це може бути тато або Злата, і коли бачу на екрані домофона свою подругу і мачуху за сумісництвом — одразу відмикаю замок. 

— Які у мене гості! — забираю Дамірчика у неї з рук і цілую в щічку. — Проходьте. 

— Ми помітили, що у тебе горить світло, — відповідає Злата. — Вирішили зазирнути, поки є час. Приїхали на кілька днів вирішити деякі справи й скоро повертаємось у будинок. 

— Правильно зробили, — усміхаюсь. — Тільки у мене нічого немає, щоб вас пригостити. Я збиралась замовити доставку. 

— Це чудова ідея, — каже Злата. Я відпускаю Даміра, і він береться робити ревізію моєї вітальні, зазираючи у всі кутки. Злата тим часом робить замовлення у ресторані, тому що краще за мене орієнтується, де можна смачно поїсти. 

Поки чекаємо на замовлення, у подруги з’являється кілька запитань до мене, хоча мені здається, що вони виникли ще раніше. 

— Чим ти плануєш займатися? Закінчити навчання? 

— Я перевелась на заочне, тому думаю, що зможу поєднувати все, що хочу. В Лондоні закінчила курси фотографії та планую більше цим займатися. Люблю фотографувати людей, коли вони цього не помічають. А ти? Вся у материнстві? 

— Ну чому ж? — усміхається Злата. — Я теж навчаюсь на заочній формі. В цей час з Даміром допомагає няня. А ще Герман подарував мені приміщення, де зовсім скоро буде ресторан. 

— Нічого собі! — це дійсно несподівано. Я-то думала, що материнство забирає у Злати всі сили та час, але зовсім забула, що ця дівчина дуже сильна і може все. Не те що я. — Це круто. 

— Дякую, — усміхається. — Я тут подумала, що ти, як людина творча, можеш допомогти мені з вибором дизайну, а то я зовсім нічого не тямлю в цьому. 

— Я не проти, — одразу ж погоджуюся. 

— От і чудово, — Злата спостерігає за Даміром, а я йду забирати замовлення, яке якраз привезли. 

Мені справді подобається пропозиція Злати. Я готова все робити, лиш би дурні думки в голову не лізли. 

Я дуже рада, що мій тато знайшов своє щастя з цією дівчиною. От би й мені так пощастило. Знайти того, хто буде цінувати мене та поважати. Я не беру до уваги Коліна, хоч він і підпадає під усі критерії. Я теж маю його кохати. Мабуть, це найголовніше. На жаль, це не наш випадок і потроху моя клята одержимість Адамом з’їдає мене зсередини. 

— Ти жодного разу не розповідала про стосунки з мамою, — цікавиться Злата. — Вони змінилися якось?

— Та ні, — хмикаю. — Моя мама любить тільки себе — і це факт. 

— Мені шкода, — хмуриться Злата. 

— Не хвилюйся, — усміхаюсь. — Я на диво не сподівалася з самого початку. Добре, що тато винайняв для мене окреме житло. Жити з мамою — це останнє, чого я хотіла б. У неї кавалерів стільки, що я за перші кілька днів збилася з рахунку. 

Розповідаю це легко і просто. Насправді немає ніякої важкості всередині. Мабуть, вся річ у тому, що я давно змирилася: моя мама — егоїстка. Раніше якось переймалася і чекала від неї привітань на день народження, а зараз не чекаю нічого, тому що розумію — так тільки гірше буде.