3. Коли ліани розступаються

Сонце ще не зійшло, а подвір’я перед їхньою хатою вже повнилося людьми.

Сусіди, родичі, стара знахарка, молодиці з дітьми, старости — усі зібралися, коли дізналися, куди збирається Елін. Хтось прийшов із занепокоєння, хтось — зі страху, а дехто просто жадав видовища. Порожні очі, схрещені руки, шепіт, що повз, як дим: «До лісу. Одна. Вона йде до нього…»

Біля порогу стояв Юре — хлопець з сусіднього обійстя, той, що ще недавно носив їй яблука й усміхався так, ніби майбутнє було простим. Тепер його лице кам’яніло.

— Ти не підеш, Елін. Це безумство.

Він зробив крок до неї, простягнув руку, ніби хотів утримати. Але вона вже стояла з торбою за плечима, у старому плащі батька, в якому пахло димом, сосною і ще чимось забутим.

— Я вже вирішила, — відповіла вона. Спокійно. Навіть м’яко. Та у її голосі було щось незламне, як вітер перед бурею. — Якщо я нічого не зроблю — він помре. Ви всі це знаєте.

— Але… — Юре задихнувся. — Там ніхто не виживає. Ти не знайдеш дороги. Ти навіть не знаєш, що шукаєш!

— Знаю, — тихо сказала Елін. — Я шукаю його життя.

І раптом хтось з натовпу вигукнув:

— Батько не дозволив би!

Тиша впала, як ніж. Люди розступилися, відкривши прохід до матері, яка стояла в тіні, стиснувши вузлик у руках — у ньому була оберегова нитка з дитинства і маленький, зношений ґудзик із сорочки брата. Очі її світилися — не сльозами, а безоднею, у яку не хотілося заглядати.

Елін вдихнула глибоко, наче занурювалася під воду.

— Батька немає. — Її голос тріснув на мить, але очі не тремтіли. — А брат є. І він ще може бути живим.

Ці слова, прості й гострі, ніби розрізали простір навколо. Хтось опустив очі. Хтось хмикнув. Хтось зціпив зуби.

— Не смій ставити пам’ять про мертвого вище за життя того, хто ще дихає, — додала вона. — Я не йду за славою. Я не йду до богів. Я йду до трави. До ліків. 

Мати відвернулась.

— То іди, — прошепотіла вона. — Але якщо повернешся — не станеш тією, якою була. Ліс забирає.

Елін відповіла тихо:

— А час — теж.

І ступила з подвір’я, де ще не встигла зійти роса, але вже лежала тінь.

Коли село дізналося, куди вона йде, мовчання впало на вулиці, як сніг на весняну пашню — не вчасно, важко, смертельно.

Від неї відвернулися навіть ті, хто ще вчора приносив бульйон для хворого брата, хто затуляв від вітру двері, хто шепотів їй слова надії при зустрічі. Тепер — тільки зневага і страх. Хтось плюнув їй під ноги — мовчки, але навмисне. Хтось хрестився, ніби вона вже була мертва. А хтось, побачивши її зранку, просто зачинив вікно і більше не виглядав.

Але вона не зупинилась.

Вона йшла — повільно, але впевнено. Через зарослі бур’янів, які різали щиколотки, по стежках, що давно вже втратили форму, в світанкову млу, яка лягала в улоговинах, наче птах під зламаним крилом. І з кожним кроком тиша навколо ставала густішою, мов кисіль, що заливав легені.

Ніхто не наважувався покликати її на ім’я.

Навіть мати.

Та Провидиця — стара, всім відома як Відьмака — вийшла з тіні хати і мовила просто:

— Не проси лісу прийняти тебе. Просто йди — і будь собою. Якщо він дихає — він почує.

Ліс зустрів її без руху. Без шелесту. Без подиху.

Мовчазна, глуха стіна з ліан — товстих, як мотузки, вкритих шипами й невідомими квітами, що ніколи не цвіли вдень — обвивала дерева, зрощуючи їх в одне ціле. Це не були хащі. Це була границя. Жива, ворожа. Межа між усім, що вона знала, і всім, чого не мала знати.

Це не просто росло — це охороняло.

Ліани ніби відчували кров. Їхні тонкі кінчики тремтіли, наче вуха хижака, що вловили крок. І кожен, хто колись намагався проникнути крізь них, лишав після себе легенду… або кістки.

Елін зупинилась перед ними. Стояла — не дихаючи.

І в той самий момент — ніби за наказом — вітер згас. Навіть найтонші травинки завмерли. Не хитався ані листок. Навіть повітря здавалось… припиненим.

Позаду, на відстані, почали сходитись люди. Спершу — кілька старих жінок. Потім — молодші, з дітьми на руках. Юре — той, що колись дивився на неї як на сонце. Тепер дивився, як на гріх. Навіть ковалі, що боялися богів, прийшли — тримали руки на молотах, ніби їх можна було застосувати й проти лісу.

Мати стояла осторонь. Тримала вузлик із ґудзиком від сорочки брата. Дрібниця, але в тій дрібниці — усе, що залишалося. Вона нічого не казала. Тільки дивилась. І Елін не могла зрозуміти: це був прощальний погляд — чи благословення.

— Вона… вона йде до смерті, — прошепотів хтось.

— Ніхто не проходить крізь ліани. Вони ріжуть, душать, стискають до кісток.

— Вона приречена. Вона втратила розум.

А Елін просто ступила вперед.

Вона не молилась. Не благала. Не кланялась. Просто стала собою.

І тоді сталося щось… дивне.

Спершу — ледве чутний тріск. Потім — глухий шелест. Ліани затремтіли. Не так, як від вітру — так, як від пульсу. Вони ніби дихали. І повільно, дуже повільно… почали розходитись.

Корені зміїлись у землю. Шипи вгрузали у власні стебла. І ось — просто перед Елін — з’явилась стежка. Вузька, мов перерізана венами, що вели всередину живого тіла.

Селяни ахнули.

Хтось кинувся хреститись, хтось відвернувся, хтось втік. Стара знахарка впала на коліна. Один хлопчина закричав:

— Вона — наречена Лісу!

Відстань між нею і ліановим переплетенням була меншою, ніж рука, коли щось… змінилося.

Ліани затремтіли. Не з вітру. Вони… дихали.
Їхнє тремтіння було не механічним, а майже емоційним — як втомлений зітх зраненої істоти, що довго чекала.
Вони напружились — і раптом відступили.