Розділ 15

Максим

Я стою посеред темряви, і в першу мить мені здається, що тиша така густа, що її можна торкнутися. Але потім чую різкий гуркіт і наші двері вилітають з петель, розлітаються трісками, мов ялинкові іграшки під ногами. Я навіть не встигаю зробити крок назад, як бачу, як вона, затуманено-бліда, в одній футболці, рве повітря криком, і її голос пробивається крізь темряву так гостро, що мені наче ріжуть грудну клітку зсередини.

Вона кричить моє ім’я, каже щоб я біг по допомогу, але я не можу відповісти, моє горло стискається, ніби хтось тримає мене за шию, а ноги… ноги просто не слухаються. Я намагаюся зробити хоча б півкроку, хоча б тремтіння, хоча б якийсь рух, але тіло стає чужим, безвільним, воно кам’яніє, і я відчуваю, як у венах застигає страх, густий, як смола.

Вона тягне до мене руки, ніби в мені могло бути її спасіння, ніби я був єдиний, хто може витягнути її назад. Тіні в чорних масках хапають її за плечі, за талію, за волосся і я бачу, як вона ковзає назад у темряву, так швидко, що моє серце не встигає за її рухом.

Я намагаюся кричати, але звук застряє в легенях, і я чую лише власне хрипіння. Я намагаюся рвонути вперед, але підлога раптово стає м’якою, липкою, і мої ноги, замість кроку, провалюються в щось важке, наче я біжу по болоті, що тримає мене за щиколотки й не відпускає. Я тягнуся до неї рукою, майже торкаюся її пальців, але кожен раз, коли здається, що відстань ось-ось зникне, коридор переді мною звужується, видовжується, перетворюється у нескінченний тунель, що ковтає світло.

Вона виривалася так відчайдушно, що двоє чоловіків у чорних масках ледве втримували її. Один різко затягнув її назад за плечі, другий ударив долонею по обличчю, щоб збити крик, але це лише змусило її захлинуватись ще гучніше. Вона дряпала їхні руки, намагалася вчепитись у дверний косяк, ковзала босими ногами по підлозі, підіймаючи тріски деревини, але це було марно, їх двоє, а вона… одна.

— Максиме! Ма…

Голос рветься, наче хтось схопив її за горло. В очах блимає жах і відчай. Я рвуся вперед, але ноги… Прокляті ноги. Вони грузнуть у підлозі, як у багнюці. Кожен рух як боротьба з невидимими кайданами.

Коли тіні в масках нарешті зникли, ніби розчинилися в чорній порожнечі, у коридорі запала така тиша, що аж дзвеніли вуха. Я кинувся вперед, ноги нарешті відпустило, але кожен крок давався так, наче я пробираюся крізь холодний віск. Коридор витягнувся, став неприродно довгим, а наприкінці з’явилися важкі металеві двері, які я точно ніколи не бачив у нашому домі. Я рвонув їх на себе і запах сирого бетону вдарив у ніс. Я опинився у темному підвалі, промерзлому, без жодного джерела світла, але я чітко бачив її.

Вона лежала на підлозі, у брудній футболці, з розпатланим волоссям, так нерухомо, що в грудях почало щось ламатися. Я опустився навколішки, пальці тремтіли, коли торкнувся її холодної щоки… і в ту ж секунду її повіки різко здригнулися. Вона розплющила очі. Абсолютно чорні. Без зіниць. Без світла. Як дві безодні, готові поглинути все.

— Зрадник… – прошепотіла вона голосом, який водночас лунав поряд і з усіх кутів темряви. – Чому ти не врятував мене? Я ненавиджу тебе…

Її холодна, мертва рука схопила мене за светр і ривком потягнула до себе, у прірву підвалу. Я навіть не встиг відсахнутися лише відчув, як темрява змикається навколо горла. В моїх вуст зірвався звук:

— Мері! – я прокинувся, захлинаючись власним криком.

Я сів на ліжку, провів долонею по обличчю, глибоко вдихнув, намагаючись одягнути маску спокою та повернути контроль над собою. Тіло ще пам’ятає страх сну, серце калатає, а обличчя через декілька хвилин стає спокійне, ніби нічого й не сталося. Але всередині мене все ще вирує буря, і цей сон нагадує, чому я не довіряю людям. Люди брешуть і зраджують, навіть найрідніші. Відкритися означає дати комусь зброю проти себе, а я більше ніколи не хочу відчувати таку безпорадність.

Чому саме зараз? Чому минуле не відпускає мене, коли я так намагався рухатися далі, коли останнім часом почав відчувати себе іншою людиною, коли хотілося вміти довіряти, відчувати, не боятися своїх слів і почуттів?

Як вона… Поліна. Вона така відкрита, щира, здатна наговорити купу дурниць, а тільки потім зрозуміти, що не варто, але в цьому є щось справжнє, до чого хочеться тягнутися. І я тягнувся, відчував це, відчував її близькість, але тепер розумію, що не можу. Я не можу бути таким вразливим. Я не можу довіряти. І щось у грудях стискається так, що мені здається, ніби шматок себе залишився там, у темряві підвалу, де вона кричала моє ім’я.

Я не можу зациклюватися на минулому весь час, тому ривком піднімаюся з ліжка, проводжу долонею по ще вологому від поту обличчю, відганяю залишки сну й страху, і починаю збиратися. В університеті на мене чекає робота, і я дозволяю собі думати лише про це, ніби минуле ніколи не існувало, хоча воно завжди поруч, тихо пульсуючи під шкірою.

Я зайшов в аудиторію ще до дзвінка і переглядав якісь документи у своїй папці, не поспішаючи. Поки наді мною раптом не нависла тінь. Я навіть не підняв очей, але відчув легкий, квітковий запах і миттєво зрозумів, хто це. Поліна. Я поглянув на неї, і щось тьохнуло в серці. Вона була така красива, така усміхнена, але я не відповів їй усмішкою.

— Доброго ранку, Максиме Олександровичу. Ось заповнений журнал.

Вона енергійно пішла на своє місце, а я знову занурився в папери перед собою і готувався до пари. Потім відкрив журнал, перегорнув кілька сторінок, зробив вигляд, що уважно читаю записи, хоча насправді вже й забув, що там дивився. Гул студентів стих, і я відчув десятки поглядів, спрямованих на мене.

— Почнемо, – сказав я майже беземоційно, – Хто сьогодні відповідає перший?

У передніх рядах почалися шепотіння, перегляди. Хтось тихо простогнав. Я ледь помітно зітхнув, бо вони завжди боялися практичних.

— Добровольці? Ні? Тоді… – я навмання ткнув пальцем у список. – Марченко.