Розділ 12

Поліна

Пройшов тиждень з дня посвяти першокурсників, а мені досі соромно. Я стараюся ігнорувати Максима Олександровича, але вже з іншої причини. Не через злість, не через образу… а через те, що я ідіотка. Я всім вихваляюся, що ніколи не полізу за словом у кишеню і вмію за себе постояти, але саме в той момент повинна була засунути свої слова назад собі у глотку.

Бо як це взагалі пояснити?

Як пояснити моє рішення розказати молодому, гарному, розумному та, чорт забирай, сексуальному викладачу, що я накинулася на нього як навіжена, бо в мене були місячні?! Та я знаю, що ніяк!

Тому знову ігнорую, але тепер по-доброму. Ми скажем так, закопали сокиру війни на необмежений час. Бо ми не сваримося, не підколюємо один одного, не кидаємося фразами, як ножами. Він навіть хвалить мої відповіді. Щоразу. І це чомусь робить усе ще гірше.

Пари проходять… нормально. Ну, настільки нормально, наскільки можуть проходити після того, що я вчудила.

На лекціях я сиджу тиша-тишею, уважно слухаю, занотовую кожне слово, як зразкова студентка, яка ніколи не відкриває рота, аби сказати щось зайве. На практичних я старанно відповідаю, так само, як і всі інші студенти. Без жартів, без підколів, без того дивного холодно-гарячого, що було між нами раніше. І все. Більше у нас не було жодної взаємодії.

Він не просив, щоб я залишилася після заняття поговорити про магістерську, хоча Яна Вікторівна точно сказала йому, що ми обговорювали тему та й тоді в машині ми встигли проговорити всі моменти з яких варто почати. Але, чесно кажучи… я й сама не горіла бажанням залишатися.

І ось настав понеділок третього тижня навчання, той самий день, який я кожного року зустрічаю з важкістю у грудях, ніби в мене всередині повільно проростає камінь, і з кожною хвилиною він стає дедалі важчим. Я б із задоволенням просто залишилася вдома, сховалася під ковдрою, вимкнула телефон і дала собі хоча б один день спокою, самотності й тиші. Але, на жаль, життя не має кнопки «паузи», особливо коли ти навчаєшся у викладачки, яка оцінює не тільки твої знання, але й дисципліну. Пропустиш і потім тижнями будеш носитися коридорами університету, ловити її біля кафедри чи в їдальні, сподіваючись, що вона взагалі погодиться поставити тобі оцінку.

Тому, як би не хотілося завалитися назад у ліжко та зробити вигляд, що цього дня просто не існує, я ковтаю важкий ком у горлі, який здається настільки щільним, ніби там застряг увесь мій біль за останні роки, і змушую себе піднятися. Повільно й обережно, щоб не дати сльозам шансів прорватися назовні я швидко йду збиратися.

Раз на рік ми з Домініком та Адамом їдемо разом на те місце. Нашу маленьку традицію ніхто не обговорював, але ми всі її мовчки прийняли. Ми не телефонуємо один одному й не питаємо: «Ти будеш?» Ми просто приїжджаємо. Бо так правильно.

Цей день для мене завжди особливий, болючий, важкий і водночас дорогий. Ми згадуємо наше дитинство, татів сміх, його звички, його дивні та інколи кумедні фрази, які тоді дратували, а тепер стали найціннішими спогадами. Тому сьогодні я мушу піти на пари, пережити цей день від початку до кінця, а потім поїхати до братів.

Вже в університеті на лекції Максима Олександровича я інколи я так занурююся у власні думки, що забуваю вчасно записати матеріал, і тоді, опанувавши себе, швидко зиркаю на дошку, намагаючись наздогнати пропущене, хоча розумію, що половина слів пролітає повз мене, не лишаючи жодного сліду.

І все ж час від часу я відчуваю, як його погляд запитально зупиняється на мені, ніби він намагається зрозуміти, що відбувається зі мною, чому я так дивно поводжуся, або можливо, чому я не така, як раніше. Але замість того, щоб дати йому бодай натяк, бодай півусмішку, я байдуже відвертаю голову, роблю вигляд, що зайнята конспектом або акуратно поправляю ручку в пеналі, хоча руки в мене тремтять від того, що він помітив мій мовчазний опір.

Наступна пара з цивільного права почалася з того, що Лідія Михайлівна як завжди незадоволена й похмура, зайшла в аудиторію з таким виглядом, ніби ми всі вже завинили перед нею, ще навіть не сівши. Цій жіночці років шістдесят, і вона щиро вважає наше покоління «тупими дітьми, які не хочуть вчитися».

От і зараз, замість того щоб одразу перейти до практичних питань по темі, Лідія Михайлівна робить те, що вона любить найбільше: ставить будь-які питання, які хоча б краєм зачіпають цивільне право. Це такий собі ранковий допінг для її настрою – визначити, кого сьогодні розтерти на порошок у першу чергу. Її погляд ковзає по аудиторії, і я чітко бачу, як вона вибирає жертву.

— Отже, розпочнемо, – сухо каже Лідія Михайлівна, ставлячи свою стару шкіряну сумку на стіл так, ніби це молоток судді. – Вікторе, будь ласка, встаньте.

Вітя, високий худорлявий хлопець, який завжди намагається не потрапляти їй на очі, зводиться з місця.

— Сформулюйте, будь ласка, поняття правочину.

— Е-е… правочин це… ем… дія… громадян… ну… тобто… – Вітя переминається з ноги на ногу, червоніє.

Лідія Михайлівна піднімає брову, ніби він щойно сказав, що не знає, як себе звати.

— Я вам заважаю говорити? – холодно запитує вона.

— Н-ні… просто… формулювання…

— Формулювання? – перебиває. – А хто вам заважає вивчити формулювання? Я? Чи, може, цивільний кодекс особисто сховався від вас?

Кілька студентів опускають очі в зошити. Не тому, що пишуть, а просто щоб не зустрітися з її поглядом.

— Правочин це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, – тихо каже Вітя, нарешті зібравшись.

— О! – вона іронічно плескає в долоні один раз. – Диво! Ви все-таки вмієте говорити. А тепер поясніть, чим відрізняється односторонній правочин від двостороннього. Не хвилюйтеся, раптом вам знову пощастить.

Він ще більше блідне.

— Це… коли… ну… односторонній це… дія однієї сторони… а двосторонній це коли… дві…

— Боже мій… – вона зітхає  вона. – А ви точно розумієте, що сказали? Ви зараз звучали так, ніби відкрили Америку. Дві сторони це двосторонній. Хіба це не геніально?