Розділ 9

Максим

Гліб щось жваво пояснював Антону про свого нового клієнта, який уплутався в якийсь безглуздий кредитний договір і тепер намагається довести, що банк його кинув, хоча, якщо чесно, там більше виглядало на те, що клієнт не дочитав третину тексту. Антон уважно слухав, киваючи, інколи вставляючи свої різкі, але завжди точні зауваження, і я мав би брати участь у розмові так само активно як вони, але з кожною хвилиною ловив себе на тому, що чую кожне слово зовсім не Гліба.

Увесь цей час я чув Поліну.

Вони з Яною обговорювали її магістерську вже пів години, а вона так жодного разу й не глянула у мій бік. Хоча я точно знав, що вона відчуває мій погляд. Ліву сторону її обличчя, мабуть, уже пече, настільки довго я сиджу й свердлю її очима.

Поліна сиділа в кухні, всього за кілька кроків від мене, і робила вигляд, що мене не існує. І це, бляха, виводило мене з себе навіть більше, ніж я очікував.

— Я думаю, нам треба витребувати копію договору й подивитися, хто саме займався оформленням, – каже Антон, повертаючи розмову до справи.

— Та я вже надіслав запит, – відповідає Гліб, продовжуючи розповідь, і я намагаюся тримати увагу, намагаюся включитися, але голос Поліни постійно виринає крізь усі наші юридичні терміни.

«…якщо переробити другу частину, це вийде значно глибше…»

«…я думала над темою ще з минулого семестру…»

«…може краще розширити судову практику…»

Звичайно.

Зі мною вона так спокійно говорити не вміє.

Я чую все прекрасно, хоча вони, мабуть, думають, що відстань у три метри це звукоізоляція. І найбільше мене зачіпає те, що вона справді втекла від розмови зі мною. А тепер сидить там, у цій клятій кухні і мило, по-доброму, по-людськи говорить із Яною. Вона досі не глянула в мій бік. Навіть на секунду.

І десь глибоко всередині, біс його знає чому, це лише сильніше змушує мене хотіти, щоб вона нарешті глянула, аби я зміг… я навіть не знаю, що саме. Сказати щось? Вибачитися? Намагатися поводитись як доросла людина? Чи просто переконатися, що вона мене все ще бачить.

І якщо до цього часу я хоча б робив вигляд, що беру участь у розмові чоловіків, вставляв короткі репліки, кивав у потрібних місцях, підтримував тему про клієнтів і зміни в компанії Антона, то наступні слова з кухні занадто привернули мою увагу, буквально вибили мене з розмовного русла.

— Ну що, як там у вас підготовка до завтрашньої події? – з цікавістю запитала Яна.

І Поліна, вже більш жваво, ніж хвилину тому, відповіла:

— Та майже все готово. Ми з дівчатами вже обговорили конкурси, призи, які на них чекають, і навіть замовили ді-джея на перший день.

Ді-джея? Конкурси? Призи?

Про що вони взагалі говорять?

Яна засміялася:

— Як круто! Це буде незабутня вечірка! То ви тільки одну ніч там будете?

— Так, – кивнула Поліна. – Лише одну, адже в понеділок на пари.

І в мене всередині щось неприємно стиснулося, змішалося з роздратованою цікавістю.

Я не мав ані найменшого поняття, що саме вони там планують, де саме будуть, з ким, який диджей, які конкурси, але чим більше я намагався ігнорувати, тим більше мене розпирало бажання знати. Знати, куди вона зібралася. Знати, з ким. Знати, чому вона звучить так легко й невимушено, ніби останні пів години не робила вигляду, що мене в цьому будинку не існує.

Гліб раптом гукнув мене по імені і я здригнувся, вийшовши зі свого короткого трансу, бо до цього моменту навіть не усвідомлював, що повністю перестав чути чоловіків.

Антон легенько прокашлявся, явно приховуючи усмішку в кутику губ.

Звичайно, вони не дурні і все бачать. І те, як я крадькома дивлюсь у напрямку кухні, і те, як з кожною хвилиною стаю менш присутнім у розмові.

— Так, я все почув, – буркнув я, навіть не до кінця розуміючи, про що саме йдеться, але автоматично погоджуючись із Глібом. – Повністю згоден із твоїм рішенням.

І перш ніж хтось устиг щось додати, я підвівся зі свого місця та попрямував до кухні. Кроки видали мене заздалегідь, бо Жінки одночасно обернулися, щойно я переступив поріг вітальні. Я підійшов до них і без жодного вступу перебив їхню розмову:

— Про що говорите? – сідаючи на стілець поруч з Яною.

Поліна повернула голову в мою сторону… і так само швидко відвела погляд, ніби я був зайвою деталлю інтер’єру. Знову це її холодне, беземоційне «я тебе не бачу». За неї відповіла Яна:

— Ми говоримо про те, що завтра посвята першокурсників, і група Поліни влаштовує їм вечірку. Будуть танці, конкурси, різні цікаві вікторини…

Вона ніжно поглянула на свій живіт і усміхнулася:

— Шкода, що цього року мені не вийде поїхати, там завжди так цікаво.

— Викладачі теж можуть їхати на такі вечірки? – запитав я, намагаючись говорити спокійно, хоча цікавило мене вже занадто багато.

— Ну звичайно! – Яна одразу пожвавилась. – Минулого року назбиралося близько п’ятдесяти людей разом з викладачами. Звісно всі не їдуть, адже старші викладачі вважають це марнотратством з різних причин, але я вважаю що ми повинні робити щось цікаве для наших студентів.

Вона перевела погляд на Поліну:

— Ти не казала про цю подію Максиму?

Поліна зробила бездоганно невинний вираз обличчя, настільки невинний, що від нього хотілося сміятися.

— Забула, – промовила вона легким тоном.

Але я добре бачив, що у її очах не було жодної тіні каяття.

Потім вона додала солодкувато, майже медово:

— Але ви, напевно, не захочете їхати. Ви ж мало знайомі з нашою групою. Вам буде… некомфортно.

Мала негідниця.

Вона прекрасно знала, що робить. Дражнила мене навмисно, перевіряла межі.

І, чесно кажучи, я давно не отримував такого задоволення від чужого виклику.

Я посміхнувся їй у відповідь, так, щоб вона точно зрозуміла, що її хід я прийняв.

— Та ні, Поліно, – сказав я рівним голосом. – Навпаки. Це буде чудова можливість познайомитися з усіма ближче. Я з радістю поїду з вами.