Розділ 5

Максим

Антон регоче в голос, плечі його тремтять, і він витирає очі рукавом сорочки.

— Боже, які ви ідіоти! – хапає повітря, ще сміючись, – Мене з Ірою не було тиждень, а ти вже викладач!

Я дивлюся на нього і відчуваю, як усередині щось піднімається: суміш роздратування й якогось дивного тепла. Якщо б він був просто незнайомою людиною, я б, напевно, вже вдарив його по морді. Але це Антон. Мені навіть складно пояснити, яке місце він займає у моєму житті. Цей чоловік для мене як батько, але не по крові, а по тому, що простяг руку, коли я лежав у прірві. Він мій друг, мій порадник, людина, яку я поважаю більше, ніж кого-небудь ще. Саме він витягнув мене з того всього, дав опору, підтримку і сім’ю.

Також він дав мені роботу, дах над головою і, головне, відчуття того, що я не один.  Звичайно поруч зі мною завжди був Гліб, але якби його батько не протягнув мені руку допомоги у мене не було б нормального життя. Їхній дім став для мене притулком, а родина тим крихким мостом у нормальне життя. Я відчуваю до нього не просто подяку. Це складніше: суміш поваги, лояльності й якоїсь дитячої потреби бути схваленим. Це єдина людина, яка знає про мої візити до психолога, адже чомусь, мені соромно розповідати про це Глібу. Я боюся побачити осуд в його очах і це почуття ріже мене зсередини. Але поки нехай все буде так як є.

Він глибоко вдихнув, ще витираючи сльози сміху й дивиться на мене з неприхованим інтересом:

— Ну що, Максиме, – каже він нарешті, – розкажи як все пройшло? Але головне, чому не сказав про це раніше, я ж міг…

—Я знаю що міг, – перебив його я, – але знаючи тебе, ти одразу побіг би до Гліба переконувати його, щоб змінив бажання. Сказав би, що ми здуріли і я точно не витримаю зі студентами. Але я пообіцяв що зроблю, значить потрібно тримати своє слово, тому вирішив не говорити тобі.

Антон відпиває з чашки, яку його секретарка принесла кілька хвилин тому, кладе її на підставку й хитає головою.

— Ваші карткові борги інколи такі безглузді, що мені хочеться відлупцювати вас обох як малих дітей. Але боюся, що ці малі діти можуть з кулака у відповідь, тому не ризикую – каже він, посміхаючись крізь іронію.

Я усміхаюся у відповідь і теж роблю ковток із своєї чашки.

— Погоджуюся з тобою, бо це бажання було не безглуздим, а просто ідіотським.

Антон регоче й відкидається на спинку крісла, розкривши долоні у жесті визнання.

— Ну звичайно! А загадати Глібу стрибок з парашуту, знаючи що він до біса боїться висоти, було дуже правильним рішенням .

Я посміхаюсь ще ширше, хоча всередині відчуваю легкий докір за ту імпульсивність.

— Ну я зрозумів, що це був дурний жарт, коли Яна залишила мені синець під оком, коли ми чекали під палатою Гліба у лікарні, – кажу я, відчуваючи що червонію від сорому. – Але з іншої сторони, вони змогли побути більше часу удвох, коли Яна піклувалася про Гліба зі зламаною ногою.

—Я ж кажу, ви два ідіоти. Але що поробиш, що обох вас люблю. Але добре, що ти не сказав мені про університет, інакше я б дійсно побіг переконувати його, що ви двоє зійшли з глузду. А так, може знайдеш собі якусь розумну та скромну дівчину.

Я відчуваю, як тіло напружується, від його слів. Антон помічає це і куточки його вуст повільно піднімаються в знайому хитру посмішку.

— Або, – каже з тим самим тоном, у якому завжди криється насмішка, – ви з Поліною закопаєте сокиру війни… і в результаті ваші суперечки після лекцій переростуть у щось значно… гарячіше.

Я ковтаю повітря, відчуваючи, як щоки палають.

— Дуже смішно, — бурмочу, ховаючи погляд у чашці.

Антон тихо сміється, задоволений собою, і лише додає:

— От бачиш, навіть не заперечуєш.

— Боже, Антоне, – зітхаю, – краще б я не розповідав тобі про зустріч із цією дівчиною. Навіщо ти це починаєш?

Він усміхається, робить ковток кави й спокійно каже:

— Ти не міг не розповісти. Ти ж мені розповідаєш усе. І, якщо чесно, дякую тобі за це, бо тепер у мене значно покращився настрій. Адже я дізнався, що у світі є дівчина, яка привернула твою увагу.

— Скоріше перевернула… спокій у моєму житті, – бурмочу, опускаючи погляд. – А увагу привернула, але з поганого боку.

Антон хитро посміхається, кладе чашку на стіл і повільно хитає головою.

— Ні, не з поганого, – каже він. – Просто ти сам винен, що ви посварилися. І, якщо чесно, я зовсім не розумію твого вчинку. Бо винен у цій історії саме ти.

Його голос стає твердішим, без усмішки.

— Що ти за джентльмен, якщо навіть не зміг вибачитися перед дівчиною? Чому ти цього не зробив, Максиме?

— Я… не знаю, – шепочу я, відводячи погляд. – Мабуть у той момент я просто не міг. Боже, Антоне, не питай. Я знаю, що вчинив як ідіот. Зараз я не можу просто підійти до неї й вибачитися. Тоді я цього не зробив, а зараз уже пізно.

Антон мовчав. Його обличчя нахмурилося, і мовчання розтягнулося на кілька важких секунд. Мене це дратувало сильніше за будь-які слова. Краще б він просто назвав мене мудаком і я пішов звідси, а не ось цей мовчазний аналіз мого мозку.

Нарешті він повільно видихнув і сказав:

— Не пізно. Максиме, припинити боятися ніколи не пізно. Навчися підпускати до себе інших людей. Тобі так буде легше жити.

—Ти навіть не уявляєш як мені важко. Я ніби чекаю, хто наступний зрадить мене. Це сумління гризе мене кожного дня, хоч не так сильно як колись.

Антон нахмурився, кілька секунд мовчав, а потім спокійно промовив:

— Тоді, може… варто відновити сеанси у психолога. Ти ж знаєш, що я підтримаю тебе у будь-якому випадку.

—Ні, далі я повинен справитися сам. Мені потрібно навчитися контролювати свої справжні емоції.

— Знаєш, Максиме… не всі люди брешуть тобі, не всі такі, як твоя сім’я. Іноді варто навчитися довіряти. Ти можеш не помічати, але це робить життя легшим.

Я дивлюся на нього, мовчки, бо в серці щось стискається від сорому й нерішучості.