Розділ 4

Поліна

Мудак! Як же я ненавиджу його. Як такий гарний чоловік може принижувати таку тендітну дівчинку, як я? Ну добре… тендітна я тільки з вигляду, а язик у мене працює не гірше за лезо. За словом у кишеню я ніколи не лізу. Іноді навіть шкодую про це, але точно не сьогодні.

Я сиділа, стискаючи ручку так сильно, що вона ледь не тріснула. До кінця пари залишалися всього кілька хвилин, а я вже рахувала кожну секунду. Всі довкола сиділи спокійно, слухали його, а мені хотілося піднятися і грюкнути по столу. Як він посмів виставити мене дурепою перед усією групою? Перед Яною, перед студентами, які тепер, напевно, сміються подумки: мовляв, староста і вже влипла.

І все ж мушу визнати, що яким би козлом він не був, а я починаю ним захоплюватися. Максим Олександрович, хай йому грець, справжній професіонал. Розповідає настільки захопливо, що навіть ті пофігісти, які прийшли сюди для галочки в журналу сидять з відкритими ротами. Особливо дівчата аж світяться, коли він проходить повз. І я не знаю, що їх більше цікавить: його лекція чи погляд, скуйовджене волосся, широка спина або руки… ох ці руки. Хоча, відверто кажучи, я й сама ловлю себе на тому, що іноді просто слухаю, забуваючи щось записати. Його голос, упевненість, те, як він пояснює кожну деталь… це дратує, бо змушує поважати людину, яку я щиро хочу ненавидіти.

Я намагалась зосередитися на конспекті, але слова розпливались перед очима. Він говорив і ніби керував увагою всіх у кімнаті. Спокійний, впевнений, майже холодний… але в тому холоді було щось привабливе. І, можливо, саме це мене злило найбільше.

Хоча Максим Олександрович не забував кидати на мене зверхні погляди із тією самою нахабною ледь-ледь посмішкою, яка тепер здавалась мені викликом. Йому навіть подобалося бачити мене розлюченою. Я це бачила. Від кожного його погляду мене пронизувало, і серце билося швидше, ніж я хотіла собі зізнатися. Я хотіла встати, підійти і врізати йому по задоволеній пиці, але я сиділа, наче нічого не сталося, і посміхалася.

Нарешті пролунав дзвінок і я полегшено видихнула. Тепер залишалось тільки швиденько забрати в нього журнал і вибігти з аудиторії. Я почекала, поки пройдуть декілька студентів, і тільки тоді рушила, щоб не бути ні першою, ні останньою, а десь посередині.

Опустила очі донизу, наблизилась до його столу і вже простягла руку, щоб схопити журнал, як раптом відчула, що його різко відтягнули подалі від мене. Я підвела очі і поглянула на свого викладача. Він заговорив тихим, але серйозним голосом, але в його очах грали бісики:

— Поліно, залишіться на декілька хвилин.

Я на мить застигла, потім кліпнула в подиві.

— Навіщо? Я поспішаю на наступну пару.

— Вона через п’ятнадцять хвилин.

Впертий мудак. Я не для того так довго складала зошити в сумку і довго збиралася, щоб він все таки звернув на мене увагу.

— Але я маю готуватися до практичного заняття.

— Я не займу у вас багато часу,  – його тон був занадто спокійним, і саме це мене дратувало найбільше.

Я зітхнула, намагаючись не показати, як мене все це злить, і лише тоді помітила, що аудиторія спорожніла. Навколо було занадто тихо і занадто напружено. І тільки після клацання замка на дверях, коли вийшов останній студент моє серце зробило різкий стрибок.

Обличчя чоловіка різко змінилося, і я мимоволі насторожилася. У його погляді з’явилося щось небезпечне. Ледь помітна тінь самовпевненості, змішана з тією самою хижою посмішкою, яка може або спокусити, або довести до сказу.

Він повільно встав із-за столу, і я, не усвідомлюючи цього, зробила крок назад. Повітря між нами стало густішим, і кожен його рух занадто сильно хвилював мене. Кілька довгих секунд він просто дивився на мене, ніби намагався прочитати думки, а потім схрестив руки на грудях і нарешті промовив:

— Отже... Поліна.

Я вперто мовчала, бо це, бляха, навіть не було питанням. Просто суха констатація факту. Дякую, капітане очевидність, але я ж не дурна і сама знаю як мене звати, але він чомусь вирішив це уточнити.

Він ніби прочитав мої думки, бо в кутику його губ знову з’явилася ледь помітна посмішка.

— Чесно кажучи, не очікував побачити тебе знову. Але, мушу визнати, для мене це приємна зустріч.

— Приємна зустріч? – я саркастично засміялася, відчуваючи, як у грудях закипає злість. – Та ви, напевно, жартуєте.

— Та ні, не жартую. Просто тепер у мене буде чудова нагода, щоб зрозуміти, що ховається за цим гарненьким личком. Чи дійсно за фасадом старости і відмінниці ховається така гнила дівчина, якій просто подобається ображати інших.

Я відчула, як у горлі щось різко защеміло, дихання стало тісним, а до очей підступили непрохані сльози. Хотілося їх витерти і реготати, видати якусь різку відповідь, але в мені сиділа гордість, і я не дозволю йому бачити мене слабкою.

— Якщо ви вважаєте злість на сторонню людину за те, що її навіть випадково забруднили, рисою характеру гнилої людини, – випалила я, голос підскочив від зусилля, – то ви ще більший ідіот, ніж я думала. Ви ж і самі повинні усвідомлювати що неправі, але велетенське ваше его трішки заважає визнати свою помилку і вибачитися.

На його обличчі жоден м’яз не сіпнувся. Ні тремтіння губи, ні посмішки, ні гніву – зовні він був кам’яний. Але я бачила, як його погляд на долю секунди блиснув чимось незрозумілим, це маленький імпульс, який він швидко сховав за маскою спокою.

— Можливо, я й ідіот, – тихо, майже пошепки, сказав він, – але з іншої причини. І тобі цього точно не варто знати.

Його голос став спокійнішим, але саме це дратувало мене ще більше. Я зціпила зуби, відчуваючи, як усередині все кипить.

— Якщо ви закінчили знову принижувати й ображати мене, то я піду, – холодно вимовила я, хапаючи журнал з його рук. Мабуть, навіть трохи різкіше, ніж варто було.

Я вже зробила крок, щоб розвернутися й піти, коли позаду пролунав його серйозний голос: