Розділ 1

Максим

Місяць тому

Я щойно виграв справу, над якою працював шість місяців. Це була складна кримінальна справа: я захищав бізнесмена, обвинуваченого в масштабній корупції. Іронія долі полягала в тому, що його підставила власна дружина. Зрадила заради коханця, який потайки налаштовував її проти чоловіка та намагався відсудити бізнес, до якого він ні чорта не має. Кожен доказ, кожен свідок, кожна стратегія, що я розробляв разом із командою, коштували мені сотень безсонних ночей. Але врешті-решт перемога була моя. Цей виграш став особливим моментом у моїй адвокатській діяльності, і я не соромився насолоджуватися відчуттям власної майстерності. Клієнт залишився на плаву, його ім’я очищене, і я відчував гордість за те, що зумів довести істину.

Тепер я сиджу у вітальні Гліба та Яни і ми разом святкуємо мою перемогу. Майбутня матуся насолоджується лише соком, а ми з Глібом балуємо себе міцнішими напоями. Усе майже… ідеально. Хоча ми сміялися, жартували і піднімали келихи, десь глибоко всередині мене не покидало відчуття напруги. Ніби за цією безтурботною веселістю хтось міг підставити мене або скористатися моєю довірою. Я звик тримати людей на відстані, не давати їм близько підійти, і ця звичка сьогодні тихо шепотіла мені, що свято може бути обманливим.

— Ну що, братику, вітаю тебе з перемогою, – сказав Гліб, широко посміхаючись. – Ти довго морочив собі голову цією справою, і нарешті все вдалося.

Яна, хихікаючи, глянула на нього:

— Ага, мабуть, ти не хотів брати цю справу, бо вважав її занадто важкою, так?

Гліб скоса подивився на неї, усміхнувшись:

— Так, справа дійсно важка і зайняла багато часу. І так, у мене тоді було багато роботи, тому я не міг тягнути ще цю. А хіба я винен, що ти надумала влітку на місяць поїхати до сестри в Італію? – він хитро підняв брову. – Тому я ще тоді знав, що часу у мене не буде. І ти прекрасно це знаєш, люба.

Яна засміялася і притулилася до нього:

— Знаю, коханий, знаю. – І, глянувши на нього з іронічною посмішкою, додала: – Ну хто ще тобі мозок виноситиме, якщо не твоя дружина? Вагітна дружина.

Гліб тепло посміхнувся і торкнувся рукою її живота. Іноді, коли я дивлюся на них, мене нудить від їхньої любові. Ці погляди, дотики, тихі усмішки, ніби зі старого романтичного фільму, який крутять на повторі. Ми з Глібом знайомі ще зі школи, а з Яною познайомилися вже в університеті. Усі троє вчилися на юридичному факультеті, в одній групі. І, звичайно ж, найрозумнішою там була саме Яна.

Хоча, якщо чесно, перше враження вона справила зовсім не як майбутня відмінниця. Пам’ятаю той день, коли вона вперше переступила поріг аудиторії . Дівчина запізнилася, заплуталася в дверях, зніяковіло пробиралася поміж рядами, червоніючи, ніби школярка. І весь цей час Гліб сидів поруч зі мною, відкривши рота так, ніби побачив не дівчину, а самого янгола. Довелося витягнути серветку й витерти йому слину, яка текла з його рота.

Це було кохання з першого погляду, без сумніву. І хоч вона довго тримала оборону, Гліб таки добився свого. Відтоді минуло багато років, а він досі дивиться на неї так, ніби вона найкраще, що трапилося в його житті. І хоч іноді мене дратує їхня показна ідилія, всередині я знаю, що це рідкість знайти когось, із ким справді хочеться прожити все життя.

Я провів рукою по волоссю, й цей жест одразу привернув увагу Гліба. Він кинув короткий, погляд на моє зап’ястя і нахмурився.

— Я бачу, ти цей годинник ніколи не знімаєш, – протягнув він, склавши руки на грудях. – Певно, навіть у душі з ним стоїш.

Я хижо посміхнувся, демонстративно провів рукою в повітрі, щоб він краще розгледів блиск металу.

— Коли це подарунок від тебе, то він особливо гріє душу, – відповів я з удаваною серйозністю.

Гліб ще більше насупився.

— Подарунки роблять від щирого серця, а я тоді був змушений його купити, – буркнув він.

Яна, яка весь цей час спостерігала за нами, нарешті не витримала й розсміялася.

— Господи, та ви просто як малі діти, чесне слово! – сказала вона, хитнувши головою. – Скільки років знайомі, а досі сперечаєтесь через ті дурнуваті карти. Якби ви не грали за кожної можливої нагоди, то зекономили би купу грошей. Бо щоразу одне й те саме, або хтось із вас виконує якесь безглузде бажання, або витрачає купу грошей на подарунки, щоб довести, хто з вас розумніший. Ви обидва вперті, як сто чортів!

Я пирхнув, відкинувшись на спинку стільця. Її слова були чистою правдою. Ми справді грали надто часто, перетворюючи кожну партію на битву характерів. Для нас із Глібом карти давно стали не грою, а своєрідним способом довести, хто цього разу виявиться щасливчиком. Годинник на моєму зап’ясті це не просто аксесуар, а символ одного з тих вечорів, який Гліб, здається, не забув досі.

— Так, Яночко, – сказав я з посмішкою, піднімаючи келих, – ти права. Не будемо більше займатися цією дурнею. Останнього разу я переміг, тож гештальт закрито, вважайте мене абсолютним переможцем.

Гліб сердито вилаявся:

— Та пішов ти до біса! Я хочу реванш! Прямо зараз! І повір, цього разу ти обов’язково програєш і я тобі влаштую веселе життя. Загадаю таке бажання, що ти будеш проклинати сьогоднішній вечір.

Я розсміявся:

— Ого, цікаво, що саме ти там загадаєш.

Він глянув на Яну, і на його губах з’явилася та лукава посмішка, від якої по тілу пройшов мороз. Вона не віщувала нічого доброго.

Яна, помітивши цей вираз, шоковано витріщилася на нього і змахнула головою в заперечливому жесті, але Гліб вже махнув рукою:

— Так, кохана! – вигукнув він рішуче. – Ну братику, сідаємо за стіл. Остання партія і все вирішено. До десяти перемог, як завжди.

Я поклав келих на столик і глянув на них обох. Сміх у кімнаті трохи затих, передчуття гри завжди робило свою справу. Ми витягнули карти із шухляди, і  як завжди, зайняли свої місця.

Ми грали в «дурня» і ще в шкільні роки часто сперечалися, як рахувати перемоги: до двох, до трьох чи до п’яти. Кожна суперечка закінчувалась тим, що хтось вигравав чергову партію й знову змінював правила. Поступово ми дійшли до простого, але безкомпромісного рішення, що переможець той, хто перемагає десять разів. Це правило стало для нас законом.