Розділ 3. Вибір

Заходжу у кімнату. Сестра сидить до мене в профіль і заціпеніло дивиться у вікно. ЇЇ долоні раз-за-разом здіймаються вгору, витираючи щоки від гірких сліз. Мені дико ніяково. Я сама собі огидна в цю мить.

— Ань, будь ласка.

— Ні, мовчи. Я все бачила, — вона кидає ці звинувачення мені в обличчя.

— Вибач. Я не хотіла..., — запинаюсь. Слова виходять рваними, бо я розумію, що насправді — я хотіла.

Хочеться закричати від почуття провини. Розумію, що брехати сестрі не буду. Я вже й так зрадила її довіру. Вона вичікувально дивиться, а я збираюся з духом, щоб сказати неприємну правду:

— Я…Данило мені подобається, — випалюю. Повисає оглушлива тиша. Тоді я розумію, що вже ні́чого втрачати і продовжую: — Я знаю, що не повинна була давати волю почуттям, які з’явилися так раптово і нізвідки…та в той момент я просто не змогла опиратися.

Аня не дає мені договорити. Підривається на рівні ноги і гнівно шипить:

— Не сестра ти мені більше, Діано, — і відштовхнувши, вибігає у коридор, а далі чую лиш, як грюкають двері до ванної.

Виходжу за нею. У коридорі стоїть Данило. Благо, вже одягнений у спортивки і футболку. Підходить геть близько:

— Діано, я поговорю з нею, гаразд, — шепоче та обіймає мене.

— Ні, — сама не знаю, що намагаюся заперечити: його обійми чи марність розмови.

Та в його руках так добре. Відчуття, наче я саме там, де й маю бути. Так дивно і так правильно водночас. Він цілує мою скроню і тихо шепоче на вушко:

— Так. Віриш мені? — дивлюся у ці надзвичайні бірюзові очі і розумію, що на якомусь підсвідомому рівні я й справді вірю йому. Тому лише киваю і неохоче вивільняюся з міцних обіймів.

— Я в кімнаті, мабуть, краще зачекаю, — бурмочу. Він киває, погоджуючись, і підходить до дверей ванної.

Чую, як Даня стукає у двері та щось тихо говорить. Сама ж йду в кімнату і вирішую зачекати на сестру тут. Її довго немає, аж від цих всіх емоцій мене починає хилити на сон. Та ось врешті відчиняються двері і заходить Аня, та сходу ламає всі мої надії на примирення:

— Просто мовчи. Не хочу з тобою розмовляти. Зранку поїду до батьків, — випалює, наче ляпаса дає.

А я ж просто давлюся словами, які не встигла сказати. Мовчки повертаюся на бік та, тихо ковтаючи сльози, засинаю. Коли прокидаюся вранці — Ані вже немає. Роззираюся. ЇЇ валізи теж. Відчиняю двері та бачу хлопця. На моє німе запитання він лиш заперечно хитає головою. Поїхала отже. Розвертаюся та сідаю на ліжко. Сльози тонкими струмочками стікають щоками. Данило заходить в кімнату, сідає поруч та обіймає:

— Не хвилюйся. Вона вибачить, — каже тихо та цілує у скроню.