Розділ 2. Незручний момент

Незабаром приходить і сестричка. Вмощується поруч і замріяно зітхає. Я ж вдаю, що сплю. Хоча й розумію, що цей номер з нею не пройде. Тому лише зітхаю і розплющую очі.

— Ну то що, сестричко, втрапила? Так?

— Ох, Діано. Він такий..., — вона намагається підібрати влучне слово, а я лише міцніше стуляю вуста, бо за сьогодні зрозуміла, що й мені він подобається. Але ж не вставляти палиці в колеса власній сестрі. Тому намагаюся заглушити в собі ті відчуття, які викликає в мені Данило.

— Так, Ань, я розумію. Подобається тобі, так? — повертаюся на бік і намагаюся розгледіти її обличчя у світлі від вуличних ліхтарів, що проникає крізь незашторене вікно.

— Ні, Діано. Я закохалася. Він подобається мені ще з універу, — каже таким щасливим голосом, що мені стає геть не по собі. Бо я не можу просто порадіти за сестру.

Не втримуюся і питаю те, що вже цілий день крутиться на язику:

— А він у тебе також?

— Не знаю. Але, здається, я йому подобаюся.

Мовчу. Лише тихо прикриваю повіки. Розумію, що навряд чи зараз засну.

— Ань, йду чай зроблю. Ти будеш?

— Угу. З медом, гаразд?

Тільки киваю та підіймаюся з ліжка. Коли проходжу повз двері ванної, чую шум води, отже Данило якраз в душі. Чомусь шаріюсь на цій думці. Заходжу на кухню та роблю нам чай. Знаходжу мед. Як на те — кришку заклинило. Мало не стогну зі злості вовтузячись з тою кришкою, адже я вже так налаштувалася на чай з медом, як раптом чую тихе :

— Допомогти?

Повертаю голову в сторону дверей та мало не випускаю ту кляту банку з рук. Бо Данило, весь такий ще вологий після душу, стоїть в дверях. А з одягу на ньому…так — лише один рушник на стегнах. Не буду казати, що я ціпенію, бо це дуже, ну дуже м’яко сказано.

Мій пульс в цю мить вибиває скажений ритм, а рот наповнюється слиною. А очі. Ох, мої очі зараз жадібно та нахабно подорожують по його голому торсу, досліджуючи кубики пресу та треновану грудну клітку, тоді ковзають по м’язистих біцепсах і у мене не залишається сумнівів, що він допоможе без проблем. Нервово закушую губу, та нижче погляд опустити не наважуюся, хоча бісенята всередині так і підштовхують.

Врешті оговтуюсь та киваю. Він підходить дуже близько. Так, що мені в ніздрі вдаряє запах гелю для душу в перемішку з його власним, від якого мені просто зносить дах. Мовчки подаю йому банку, з якою він справляється за дві секунди. Ставить її на стіл і повертає до мене голову.

Обоє мовчимо. Між нами літають іскри й обоє це відчуваємо. Я не наважуюся підняти голову та подивитися йому в очі. Натомість, добре бачу, як нервово рухається його кадик та шалено б’ється жилка на шиї. Та ось його пальці опиняються у мене на підборідді, легко проводять по ньому, змушуючи моїх мурах казитися на шкірі від цього півдотику, та підіймають вгору. Зіштовхуюся з потемнілою блакитною безоднею і розумію, що пропала.

Важко ігнорувати таке несамовите бажання, особливо коли воно взаємне. А у цьому не залишається сумнівів, бо чуттєві губи невпинно наближаються, а я не маю сили опиратися. Бо насправді й сама дико жадаю цього поцілунку.

— Ді-а-но, — протягує так ніжно моє ім’я, що мої гальма й зовсім відмовляють.

Лише заплющую очі та насолоджуюся п’янким дотиком його вуст. А тоді й сама шалено відповідаю. В його обіймах спекотно. Так, що мені зовсім не хочеться відриватися. Поцілунок набирає й геть не жартівливих обертів. Даня ледь відривається та хрипло шепоче:

— З тої злощасної зустрічі хотів це зробити, Діа-а-но.

Його гаряче дихання і це зізнання підіймають в грудях таку бурю емоцій, що дивлячись йому у вічі, я просто розчиняюсь та не задумуючись кидаюся у цей вир з головою. Забуваю про все на світі, бо є лише він.

Я ніколи не вірила у кохання з першого погляду, але в цей момент, в його обіймах… так, я б посперечалася з усім світом, що це дуже навіть реально. Неймовірно, фантастично, але реально. 

Я настільки поринаю у ці нові та незвідані для себе почуття та відкриття, що не одразу помічаю, що Данило напружується, а тоді й зовсім відхиляє голову. Та кільце рук змикається тільки міцніше, ніби він боїться, щоб не втекла. Та чого б ото? Мені зараз так добре. Мало не муркочу. Та різкі слова раптом виривають мене з цієї ейфорії й боляче б'ють, повертаючи у реальність.

— Діано? Данило? Що ви...

Я смикаюсь в його обіймах та рвучко повертаю голову у сторону дверей. Повне розпачу та розчарування обличчя сестри просто крає мені серце. 

«Ніі, тільки не це!», — б’ється сполохана та запізніла думка.

— Аня, — намагаюся крикнути, але виходить хриплий шепіт.

— Як ти могла? — коротка фраза, наче важкий камінь, летить в душу.

Вона вибігає та гримає дверима. Я ж впираюся у все ще вологий торс кулачками і лишень шиплю:

— Відпусти.

Він неохоче розмикає руки. Я ще важко дихаю, а тіло бунтує, бо хоче назад в ці солодкі обійми. Але не можна. Ні.

Я зробила дурницю. Завдала болю рідній людині. Нещадно картаю себе. Знала ж, що він — заборонений. Але ж ні. Спокусилась.

Ненавиджу себе у цей момент. Просто ненавиджу і біжу у спальню за сестрою. Та в дверях кухні гальмую, повертаю голову і кидаю Данилу:

— Вибач, я не можу. Ти подобаєшся моїй сестрі, — змушую себе дивитися йому в очі, коли кажу ці жалючі слова. 

Його погляд ще темний, там хлюпоче цілий вихор емоцій. Тоді він лише заперечно хитає головою:

— Діано, твоя сестра чудова дівчина, але у мене немає до неї тих почуттів, які є до тебе.

— Ні, це неправильно. Даня, я…зрозумій. Я так не можу.

На очах бринять непрохані сльози. Треба ж було мені самій так влипнути? Підходжу до дверей нашої спільної з сестрою кімнати та витираю обличчя. Я розгублена. Поняття не маю, що можу їй сказати.