Розділ 1. Гарячі погляди

Допиваємо каву, запрошую гостей у вітальню, а сама біжу у ванну. Швиденько застрибую в душ та приводжу себе до нормального вигляду. Висушую волосся та роблю мінімальний макіяж. Виходжу та приєднуюся до сестри, що сидить з нашим гостем на дивані.

Не знаю, що Аня вигадала і наплела Данилу, але судячи з того, що зараз я почула по уривку з розмови, він таки залишається в нас з ночівлею. Про себе стогну, та нехай. Якось переживу. Підходжу ближче і розтягую губи у посмішку:

— То які плани?

Аня задоволено дивиться на мене. Так і бачу, як у її світловолосій голівці зароджуються не те що плани, а цілий стос хитрих ідей. Лише хмикаю, а тоді переводжу погляд на Данила. Раптом знічуюся, бо бірюзові очі пронизливо дивляться, повільно ковзаючи згору вниз і назад. З незрозумілим виразом впираються мені у вічі, аж повітря бракне. Рум’янець заливає щічки, та я вперто ігнорую це дивне відчуття і вмощуюсь поряд із сестрою.

— Плануємо піти в кіно, а тоді прогулятися центром, — відповідає вона, а тоді благально додає: — Ти ж з нами, Діано? Скажи, що так, адже сьогодні вихідний.

Я трохи здивована її проханням, позаяк мені точно не здалося, що у неї симпатія до Данила. Для чого тоді вона кличе мене з ними? Щоб її задум виглядав не таким відверто хитрим?

Лише зітхаю. Геть не хочеться бути третьою зайвою. Але що вдієш? Сестра так дивиться, що я, як завжди, ведусь на її провокацію та лише скупо киваю на знак згоди. От завжди мене втягне в якісь свої авантюри. Тож, ще деякий час потеревенивши, пропоную піти поснідати кудись в кафе, бо в холодильнику порожньо і гостей пригощати особливо й нічим. На тому й погоджуємося. Аня закидає свою маленьку валізку у нашу спільну з нею на найближчих три дні спальню, і вибравши дещо з речей, прямує у ванну.

Я ж тим часом вмикаю телевізор у вітальні та всідаюся на дивані. Данило, який задумливо дивився ще секунду тому у вікно, раптом розвертається та всідається поруч. Занадто близько. Так, що я відчуваю стегном тепло, яке йде від нього. Не буду казати, як мою шкіру наче струмом вдаряє, бо таки вдаряє, мало не коротить. Ледь стримую відчайдушний порив смикнутись.

Хлопець же поводить себе доволі відкрито, і відчувається, що йому комфортно, тільки от погляди кидає занадто зацікавлені та довші, ніж годиться для майже незнайомих людей. Такі, від яких робиться спекотно, і лізуть неправильні думки в голову. Врешті не витримую:

— То, виявляється, ви з Анею навчалися разом в універі?

— Так. Неочікувано, скажи? — він повертає до мене голову, а темна брова іронічно повзе вгору. — Хотів ще раз перепросити за той випадок. Знаєш, я тоді справді поспішав. Потрібно було встигнути на рейс, а я проспав, і вже солідно запізнювався.

Він заглядає мені в очі із таким щиросердним каяттям, що мене мало на сміх не пробирає. Істеричний сміх, на хвилиночку, бо міцна рука в цю мить лягає на спинку дивана позаду мене і мимохіть торкається моїх плечей. Це викликає в мені цілий вихор емоцій, які розносяться разом з кров’ю судинами та вбиваються у кожну клітинку, хвилюючи. Напруга лише зростає, і потріскує в повітрі невидими іскрами. Мені геть дискомфортно від цього непроханого відчуття. Хочеться відновити особисті кордони, тому я ляпаю перше, що спадає на думку:

— Ну гаразд, з ким не буває врешті, — кажу і все ж намагаюся непомітно відсунутися хоч на сантиметр, бо його занадто тісна присутність сильно бентежить і підіймає в грудях дивні і заборонені відчуття.

В цю мить в кімнату заходить Аня і я, мов ошпарена, підриваюся з дивана та починаю гарячково щось белькотіти, що мушу переодягнутися. Вона здивовано зиркає, а я відчуваю, як зрадливий рум’янець розповзається щічками. Мамо рідна, наче зелене дівчисько.

Кидаю швидкий погляд з-під вій на Данила. Він ніяк не реагує, лише правий кутик чуттєвих губ вигинається у натяку на слабку посмішку. Дратуюсь. Все він добре розуміє і нахабно насолоджується моєю реакцією.

Розвертаюся і прожогом вилітаю з вітальні. Поки переодягаюся, в голові все крутиться настирлива думка, що це геть погана ідея йти разом з ними гуляти, та нічого не вдію. Тож вже за якусь годинку ми троє заходимо в кафе неподалік. Замовляємо сніданок. Аня-щебетушка підтримує невимушену розмову і задає тон нашому спілкуванню, за що конкретно зараз, я їй безмежно вдячна. Атмосфера вже менш напружена, та геть ігнорувати Данилові гарячі погляди у мене не виходить. Вони хвилюють. Сильніше, ніж мені хотілося б і, ніж я готова визнати навіть перед собою, а в голову закрадаються й геть заборонені думки. Про себе зітхаю. Потрібно витримати тільки цей день. Завтра я на таке спільне проведення часу втрьох не підписуюся, що б сестричка не говорила і як би не вмовляла. 

Далі день пролітає дуже швидко, а з Аниною комунікабельністю усе й зовсім терпимо. Не залишається сумнівів, що я сподобалася Данилу. Тільки от він подобається Ані. Хоча мушу визнати, що спілкуватися з ним цікаво. Є у ньому щось таке невловиме, якась чисто чоловіча харизма та впевненість, що так і приковує до нього увагу. Та я вже вирішила, що він для мене табу. Він — заборонений. Хоча й при погляді на нього пульс починає пришвидшуватися.

Ввечері вирішуємо замовити піцу з собою і посмакувати нею вже на квартирі. Тож повернувшись додому, мені залишається лише зробити всім чаю. Ми вечеряємо втрьох на кухні. Я закінчую швидше і йду розстеляти Данилу диван у вітальні та вирішую піти першою у ванну, поки ці двоє ще на кухні.

Швидко приймаю душ, переодягаюся у тонку шовкову піжамку з майкою і шортами, і накидаю халат. Проходячи повз кухню, лише зазираю на мить і бажаю всім доброї ночі. Вже вкотре за сьогодні блакитний погляд ковзає по мені, хоч відчуття наче він пальцями проводить там куди дивиться. Вперто ігнорую реакцію свого тіла та йду до себе в кімнату.