Пролог

Діана. Сьогодення

Все почалося дуже неочікувано і в якийсь момент моє життя перевернулося з ніг на голову.

Два роки тому

Прокидаюся від набридливого звуку дверного дзвінка. Глухо стогну та перевертаюся набік, затуливши вухо долонькою. 

«Ні-і, дайте поспати. Кому це так припекло в гості о такій годині припхатись?»

Та дзвінок все повторюється безупину, аж врешті моє терпіння не витримує, і я сердито відкидаю простирадло в сторону. Зістрибую з ліжка, хапаю з бильця тонкий блакитний халат, і фурією несусь коридором в сторону дверей. Терпіння, скажу я вам, не моя сильна сторона.

Мимохіть зачіпаюсь поглядом за велике настінне дзеркало у передпокої. Ой ти ж, мамо, рідна! Гальмую. Пригладжую руками розпатлані короткі руді кучері, які зараз стирчать у різні сторони, і які при звичній укладці мають вигляд гарного каре. Та зараз, звісно, геть не той випадок.

Обличчя після сну теж прим’яте та блідіше ніж звикло, тільки от веснянки на носі видно чіткіше, та що ж. Не я ж в гості напросилась. До речі про гостей. Підходжу до дверей. А пронизливе дзеленчання починає бісити все більше. Кого це принесло отак спозаранку? Зазираю у вічко. А там — Аня, моя молодша сестра. Ну треба ж. Швиденько відчиняю, а на обличчі розквітає радісна посмішка.

— Аня-я, яка я рада! — пищу і висну у неї на шиї.

Молодша сестра вже три місяці, як поїхала на роботу у Туреччину. Там працює готельним гідом від одного з наших туроператорів. Ох, за три місяці я, виявляється, так сильно скучила за нею.

— Гей, та я задихнуся у твоїх лещатах, — сміється і відстороняє мене на мить, а тоді показує кудись собі за плече. — Знайомся — це Данило, мій друг. А це — Діана, моя сестра.

От же ж малявка! Вмить знічуюсь. Бачила ж тільки що, який маю вигляд. Кидаю докірливий погляд на Аню та виховання бере своє і я, намагаючись всміхнутися на всі тридцять два, простягаю руку для привітання та стикаюсь із пронизливим блакитним поглядом.

Капець, приїхали. ВІН?? Ну точно. Придивляюся уважніше. Так і є — це той самий поганець, що штовхнув мене минулого тижня на трамвайній зупинці та на додачу ще й облив кавою. Застигаю на мить. Ні, ну це точно хтось вирішив сьогодні пожартувати так. Гей, там угорі, якщо так — то це дуже, ну дуже невдалий жарт!

Данило посміхається відкритою посмішкою, хоча такту в нього таки більше ніж в моєї сестрички, бо він, тиснучи мою долоню, одразу перепрошує:

— Діана, так? Я перепрошую за такий ранній візит, до того ж без запрошення, — кажучи це, він жодним натяком не видає, що ми бачилися раніше, а лише кидає короткий погляд, сповнений німого запитання на Аню, і мені стає зрозумілим, що ця витівка — ідея виключно моєї сестрички.

Ковтаю клубок зніяковіння та запрошую неочікуваних гостей до квартири. Проходимо на кухню. Я швиденько набираю воду у чайник та вмикаю кнопку. Поки кип’ятиться вода — ставлю чашки. Усі зголошуються на каву, тож коли клацає кнопка, запарюю ароматний напій. Аня з Данилом вже сидять за невеликим кухонним столиком. Ставлю перед ними чашки з кавою та всідаюся поряд зі своєю.

— То як так склалося, що ви опинилися тут так рано? — починаю я, бо цікавість так і розпирає.

З-під вій намагаюся оцінити Данила і те, як він тримається з Анею, щоб зрозуміти чи справді він лише друг. Та зрозуміти отак і не виходить, бо Даня тримається впевнено та невимушено, а на обличчі лише легка цікавість. Зате Аня видає себе мало не з головою. Мені чітко видно, як вона на нього дивиться та хіба слиною не давиться. Розумію, що цей начебто друг їй явно подобається, і зовсім не як друг. От сестричко. Втрапила ти мала.

Окидаю його оцінювальним поглядом. Якщо відкинути той неприємний епізод, то можу зрозуміти врешті чого Аня залипла. Високий, тренований брюнет із бірюзовими очима, яскравого насиченого кольору. Аж сама мимоволі заздрю, бо у мене теж блакитний колір очей, та про такий соковитий відтінок я можу хіба мріяти. Хоча коли він облив мене гарячою кавою у той пам’ятний ранок, якось мені було геть не до кольору його очей.

Поки смакуємо ароматним напоєм, Аня коротко розповідає, що їй запропонували ще продовжити контракт на місяць і, звісно, вона погодилася, адже це хороша нагода заробити. А оце от трапилася можливість махнути додому на три дні і вона вирішила скористатися.

Виявляється, вони з Данилом летіли з Туреччини одним рейсом і вона запросила його в гості. Звісно, щоб відпочити та поспілкуватися, бо, виявляється, вони ще й колишні одногрупники. Тож тем для розмови знайшлося у них багато. От Аня й запропонувала заїхати в гості, щоб так вже не поспішав зранку, бо добиратись йому аж у Франківськ. А так, трохи затусять та згадають минуле. На цій інформації я трохи підвисла та саркастично подумала: «Яка радість».

А потім мої очі округлилися, бо раптом мій сонний мозок розпізнав сигнал «SOS». Що означає «затусять»? Бо прозвучало це дуже двозначно. Хіба планується не короткий візит на кілька годин? І де, питається, він має зупинитися? Адже у цій квартирі лише дві кімнати.

Стільки запитань, і хоч би одна відповідь. Гучне зітхання мало не виривається з грудей в голос. Невже малявка вже запропонувала йому цю скажену ідею, навіть не потурбувавшись запитати мене? Запитально дивлюся на неї, намагаючись одним поглядом запитати «Що-ти-натворила?» і отримую зворотній «Ну-будь-ласка»

Лише зітхаю і здаюся. Запросити, мабуть, ще не встигла та в планах явно є. Ну гаразд, пронозо ти така. Місце для Данила знайдеться. У нас у вітальні є чудовий диван. Отже, якщо він погодиться, то як мінімум на ніч матимемо гостя. Чудовенько. Дякую, сестричко.