Глава 2

***

         Крістел час від часу розплющувала очі, принаймні намагалася це зробити. Вона в машині - її кудись везуть. За вікном похмуро, іде дощ і краплі води, стікаючи зі скла, утворюють химерні малюнки. Тепло огортає її тіло. Це, виявляється, може бути справжньою насолодою, особливо після того, як дівчина кілька годин майже гола пролежала на холодній землі під дощем. Машина зупинилася і хтось різко відчинив дверцята. Морозне повітря вирвало Крістел з обіймів сну, повернувши до важкої реальності. Перед нею стояв кремезний чолов'яга і неприємно посміхався.

         - Ну що, киця, виспалася? Тож прокидайся, - з цими словами він різко схопив її за руку і витягнув із машини. Від несподіванки Крістел не встояла на ногах і впала навколішки. Поруч стояв ще один чоловік, не менший за першого. Він якось огидно зареготав, проте підхопив її під лікоть і потягнув до будинку. Крістел лише злегка застогнала. Дівчина побачила потріскану від часу старезну дерев'яну табличку: "ЛЕНОКС. ЛІКАРНЯ ДЛЯ ПСИХІЧНО ХВОРИХ".

Можливо, вона і заслуговує на смерть за скоєне, але психлікарня? Тут точно не обійшлося без вітчима. Так, вона чує кроки позаду. Це він. На обличчі свіжі подряпини, а в очах - страх. Він боїться її.

Другий чолов'яга наздоганяє їх і також бере Крістел під лікоть. Мабуть, не хочуть, аби вона втекла. Вони підійшли до жіночки, яка зверхньо на них поглянула, проте поклала на стіл папери і невеличкий пакунок. З нього ледь не випали на підлогу мило і сірий, затертий рушник.

 Далі вони пішли коридорами, весь час звертаючи то праворуч, то ліворуч. Крістел намагалася запам'ятати послідовність поворотів, якісь прикмети на випадок її втечі звідси. Адже вона це неодмінно зробить!

 Проте, поки вони дісталися другого поверху, в її голові все остаточно заплуталося. Навіть якби дівчину зараз відпустили, то самостійно вона би з цієї будівлі не вийшла. Тут було все набагато серйозніше, ніж на першому поверсі. Вони весь час минали якісь металеві двері, які з гуркотом відкривалися. З кожним кроком надія Крістел втекти звідси невпинно згасала. Це не лікарня для психічно хворих, це - в'язниця.

Вони знову повернули до якогось коридору і тут дівчина вперше побачила його. Біля вікна в ідеально чистому та випрасуваному білому халаті стояв молодий чоловік середнього зросту. З першого погляду було зрозуміло: він тут головний і жартувати з ним не варто. Дивлячись на його аристократичну зовнішність, хотілося спитати: ” Що ви тут робите? Як можна гаяти життя у цьому пеклі?“ Він або теж у полоні, або справді любить свою роботу. Іншого варіанту не існує.

         - Ви батько? - не привітавшись, спитав він у вітчима і видер у нього з рук папірець, який їм при вході видала жіночка. - Двадцять років, стать жіноча, поведінка буйна, - на його обличчі з'явилась неприємна посмішка і він з цікавістю подивився на Крістел. Цей чоловік не в полоні. Його робота приносить йому справжнє задоволення. Це сам диявол у тілі Нарциса.

         - Я вітчим.

- Точно, ви дзвонили мені. Добре, ходімо зі мною, - він знову гидко всміхнувшись, зняв з шиї ключа на срібному ланцюжку і відчинив останні двері, які були в нього за спиною. Нарешті вони опинилися в приміщенні трохи схожому на лікарню. По коридору сновигали сестри з паперами та ліками, акуратно викладеними на тацях. Проходячи повз одні двері, Крістел та її супутники почули жіночі крики. Бідолашна кричала так, ніби її хтось різав. Вона гукала свого брата настільки голосно, що аж мурахи пішли по спині. Проте на це ніхто не звертав уваги. Це було звичним для такого закладу.

Вони пішли далі нескінченними коридорами. Почувся запах чогось несвіжого, гнилого — мабуть, проминули кухню. Ще один поворот — і перед ними з'явились величезні двері з орнаментами та різьбленими ручками. Наглядач зупинився і подивився зверхньо на супутників. Схоже, йому ця процедура була неприємною.

-  Зараз ми зайдемо до театру, познайомимося з дівчатами, там її огляне лікар Зелінська - вона працює з новенькими. Не хвилюйтесь, татусю, - все буде добре. У нас тут все під контролем. Чули? Добре, ходімо за мною, - і він зневажливо штурхонув двері ногою. Вони відчинилися зі страшенним скрежетом.

Мабуть, це і справді колись був театр, хоча й маленький. Тут навіть була оркестрова яма, яку забили дошками. В партері стояли столи зі стільцями, а на сцені - ліжко і величезний грамофон на триногому стільчику.

         -  Отже, це наш театр, тут дівчата спілкуються. Лікар Зелінська вважає, що таким чином їх лікує. Польська терапія. Мені завжди смішно, коли вона зображує тих, хто їх лапав чи бив. Лікар Зелінська гадає, що це дівчатам на користь, втім я маю сумніви. Проте ви можете не перейматися: я подбаю, щоб ваша донька не брала в цьому участі.

         Крістел нарешті помітила те, що їй відразу не впало в очі - навколо одні лише дівчата. Почувши голос наглядача, всі подивилися в їх сторону. Майже всі. Їй здалося, чи і справді дехто з дівчат сидів на своєму місці так, ніби це єдине місце для існування? Погляд відсутній, ніяких рухів. Вони більше були схожі на рослини, аніж на людей. Що ж тут коїться?

         - Ах ти ж сволота! - одна з дівчат, та що сиділа найближче, не витримала і кинулася на них. Наглядачі, які тримали Крістел зреагували миттєво: кілька кроків вперед - і один схопив дівчину за горло, а другий щосили вдарив її по ногам. Вся агресія нападниці кудись зникла. Вона обвисла, немов лялька, на руках у охоронця і заридала, тихо, безшумно. Лише сльози котилися в неї по обличчю. Її підхопили під руки і посадили на місце. Решта дивилися на це як на звичне діло. Так як ви кожного ранку дивитеся у вікно і гадаєте, що краще сьогодні вдягти? Крістел почало трясти з переляку.

         - Ось бачите, як вони мені віддячують за те добро, яке я роблю для них? - наглядач навіть оком не кліпнув, проте Крістел могла заприсягнутись: дівчина кинулася саме на нього. - Отже, не буду вас затримувати, ви людина зайнята, тому відразу до справи. Так? По телефону я казав тисячу чотириста, але це дуже великий ризик. Отже я візьму дві тисячі рівно. А всі ваші проблеми невдовзі скінчаться.