Глава 1

                Дощ невпинно стукав у шибку. На вулиці негода. Крістел сумно сиділа в куточку ліжка і важко дихала. Дівчина не чула, що відбувалося навколо, та ні про що не думала. Вона просто не могла зараз думати. Лікар уже котру годину намагався витягти її матір з того світу. І, мабуть, все марно...

         Це все вітчим. Як гарно вони жили, коли його не було! Лише вони втрьох. Так, вона сумувала за батьком, але щойно  закінчилась війна, все почало пробуджуватися. Нове життя, нова надія...

         Світ відразу набрав у себе різних барв, став схожим на веселку. Але це тривало недовго. Мати сказала, що виходить заміж. Вона привела в дім цього монстра, цього нелюда. Скільки разів Крістел ловила його погляд на собі та на молодшій сестрі. Вона не боялася, адже мати була поруч. Але через рік мама занедужала. Хвороба її з'їдала, знищувала з середини, як черв'як, котрий оселився у червоному соковитому яблуці. Відтоді страх оселився в серці Крістел.

         Що вони з сестрою будуть робити, коли єдиний промінчик світла зникне на землі? До кого вони зможуть пригорнутися холодними зимовими вечорами? Невже до вітчима? Ніколи! Вона краще піде з дому, ніж житиме з ним під одним дахом. Їй вже двадцять — можна влаштуватись на роботу. Зараз, у післявоєнний період, не питають хто ти і звідки. Є бажання працювати? Працюй! Але як же сестра? Що буде з нею? Вона ще ж зовсім дитина! Її не можна покинути тут разом із ним. Він її зганьбить.

         Роздуми Крістел перервав лікар. Він ледь чутно підійшов до прочинених дверей і вже не одну хвилину спостерігав за дівчиною. Коли вона його побачила, лікар трохи зніяковів, але опанувавши себе, скрушно похитав головою. І пішов... Просто розвернувся і пішов!

         Цього було достатньо. Не треба більше ніяких слів. Крістел схопилася з місця і побігла до материної спочивальні. Покоївка вже накрила її простирадлом. Лише тихий шурхіт тканини і гуркіт за вікном. Цього не може бути.

         Молодша сестра якимось чином теж потрапила до кімнати.

         - НІ! - єдине, що вона спромоглася сказати. Дівчинка хотіла підбігти до матері, обійняти її, але Крістел не дала їй цього зробити. Вона схопила сестру за руку і впала навколішки перед ліжком. Їй здалося, що життя закінчилося, обірвалося. Немає сенсу для існування. Не розуміючи для чого, схопилася за кінчик простирадла і потягла його на себе.

         Крістел побачила обличчя матері, перекошене від болю та страждань, які закарбувалися навічно. Ззаду почулися кроки. Вона обернулася. Вітчим. Його обличчя світилося від радості, на вустах з'явилась неприхована посмішка. Тепер вони під його владою, а мама нічим не зможе цьому зарадити.

***

         Невідомо скільки пройшло часу з того моменту, як Крістел востаннє побачила обличчя матері. Вона лише сиділа з молодшою сестрою в її кімнаті і намагалася заспокоїти маленьку. Дівчинка весь час плакала. Ні слова розради, ні ніжні обійми сестри не могли привести її до тями.

          Наступного дня вони пішли на цвинтар ховати матір. Майже нікого не запрошували, друзі та знайомі прийшли самі віддати останню шану. Дощ нарешті вщух, лише пориви холодного вітру зривали з дерев пожовкле вологе листя. Слова священика, який бубонів собі щось під носа, не доходили до свідомості Крістел. Вона не зводила погляду з вітчима, який з неприхованою радістю дивився на труну. Але, здавалось, крім неї ніхто цього не помічав.

Коли треба було кинути першу грудочку землі, сестра поклала на труну червону троянду і перестала схлипувати. Мабуть, все-таки вона заспокоїлася. Якась її частинка вмерла разом з рідною людиною і буде знаходитися тут вічно. Вітчим, натомість, узяв лопату і почав із завзяттям закидати землю. Він робив це так вправно і швидко, ніби боявся, що покійна дружина ще може вийти з труни, тому  її треба якнайшвидше засипати землею. Декілька хвилин - і перед ними височіє маленька неакуратна могилка.

          Краплі поту блищали на обличчі вітчима, але він був задоволений. Здійснилася його мрія. Він нарешті здихався її. Сьогодні він нап'ється, а завтра поїде до нотаріуса і відкриє його — заповіт. Усе йшло просто прекрасно, усе за планом. Залишилися тільки дівчата. З молодшою проблем не буде. Місяць - і дівча помре так само як і її матір, а от старша... Вона весь час дивиться на нього з підозрою. Але з допомогою знайомих він владнає і цю проблему.

          Дорогою додому Крістел не зводила з вітчима погляд, сповнений ненависті й люті. Треба щось робити, але що саме вона не знає. Сестра нарешті заснула і схилилася до її плеча. Тепер Крістел буде її захищати. Вона не дасть йому нагоди скривдити її, бо якщо з дівчам щось трапиться, то не буде вже місця на землі, де можна буде втамувати своє горе.

         Повернувшись додому, дівчата відмовились вечеряти і відразу пішли до спочивальні. Для батька це було дуже зручно. Крадькома, за старою звичкою, він пройшов до кухні, взяв келих, пляшку з вином, трохи сиру і попрямував до своєї кімнати.

Хоча, кого йому тепер боятися? Тих двох дівчисьок? Він тепер повний володар усього маєтку і чималої ділянки землі. Продавши все це, він отримає чималі гроші. Настав час не ховатися і бути самим собою. Пити всю ніч, приводити дівок та своїх старих друзів, з якими теж можна непогано провести час. Він, Астор Броше, - нарешті господар свого життя і ніхто не має вказувати йому, як правильно жити. Навіть вона. Лежить тепер у труні і нічого не зможе йому зробити.

Чоловік випив один келих, потім інший. В голові почало паморочитися. Його погляд зупинився на чималому конверті. Це лист від його адвоката. Довго не думаючи, він схопив ніж і відкрив конверт. В середині товстелезна папка і маленька записка.

         "Мсьє Броше, я розумію біль Вашої втрати. Прийміть мої щирі співчуття. Не засмучуйтесь, ще все життя попереду, до того ж у вас залишились доньки. Вони справжні янголятка - бережіть їх. Я хотів приїхати особисто, проте невідкладні справи не дали мені такої нагоди, тому відсилаю вам заповіт і наступні додатки до нього у цьому ж конверті. Вам не слід їхати до міста - тут зараз неспокійно, а я не хотів би, щоб дівчата залишилися повними сиротами. Усього вам найкращого."