Розділ 1

Того вечора в будинку було незвично тихо. Злата одразу відчула, що щось не так. Не через якісь очевидні причини — усе виглядало як завжди, але в повітрі висіла напруга, яку неможливо було ігнорувати. Вона сиділа в кімнаті, гортаючи стрічку в телефоні, коли почула, як відчиняються двері й голос батька звучить трохи інакше , ніж зазвичай — стримано, але з  якоюсь внутрішньою напругою.

— Злата, вийди на хвилину, — покликав батько.

Вона не поспішала. Повільно підвелася, ніби вже знала: те, що зараз станеться, їй не сподобається. Вийшовши в коридор, Злата одразу побачила незнайомого чоловіка. Він стояв біля дверей, спокійно знімаючи пальто, ніби це його власний дім . Високий, стриманий, із поглядом який затримався на ній довше, ніж дозволяють правила ввічливості. У цьому погляді не було відкритої зухвалості, але було щось інше — щось, що змушувало відчути себе під прицілом.

 — Це моя донька, Злата, — сказав батько. — А це... мій старий друг, Захар.

— Приємно познайомитись — спокійно промовив він, але в  його голосі не було нічого «приємного». Злата схрестила руки на грудях і трохи примружилась.

— Сумніваюсь, що це взаємно . Батько відразу кинув на неї застережливий погляд, але Захар лише ледь усміхнувся. Його реакція була дивною — ніби її різкість не образила його, а навпаки, зацікавила.

— Вона завжди така? — Спитав він , не відводячи очей від Злати.

— Не звертай уваги, — відповів батько. Але Злата вже зрозуміла: цей чоловік не буде « просто гостем ». Він залишився у них. Спочатку на кілька днів , потім — «поки не вирішить справи ». І з кожним днем його присутність ставала все відчутнішою. Захар не роби нічого відвертого. Не говорив зайвого. Не нав'язувався. Але він завжди був поруч — у потрібний момент, у потрібному місці. І найгірше — його погляд. Він дивився так, ніби вже знає про неї більше, ніж вона сама. Злата намагалася ігнорувати це. Вона звикла до уваги, але не до такої. У цьому не було легкості чи гри — лише напруга, яка з кожним днем тільки зростала. Одного вечора вони залишилися в кухні удвох. Батько поїхав у справах, і тиша в будинку стала майже відчутною фізично.

— Ти уникаєш мене, — сказав Захар, стоячи біля столу. Злата навіть не обернулась.

— А повинна бігти назустріч?

Він тихо усміхнувся, і вона це відчула, навіть не дивлячись.

— Більшість так і робить.

Тоді вона повернулась.

— Я не більшість.

Їхні погляди зустрілись, і на секунду все  навколо ніби завмерло. Захар повільно зробив крок уперед. Потім ще один.  Злата не відступила. Хоча всередині все напружилось.

— Я це вже зрозумів, — тихо сказав він.

Він підійшов занадто близько. Настільки, що вона відчула його присутність буквально фізично. Його рука лягла на стіл поруч із нею, перекриваючи шлях. Це не був дотик. Але це вже було вторгнення.

— Ви  завжди так поводитесь у чужих домах? — холодно запитала вона.

— Я не відчуваю себе тут чужим, — відповів він.

— Дарма.

Його погляд став глибшим. Темнішим.

 — А ти? — запитав він тихо. — Ти відчуває себе тут у безпеці?

Питання прозвучало дивно. Не  як загроза. І не як турбота. Щось середнє.

Злата ледь помітно напружилась, але не показала цього.

— Більше, ніж поруч із вами. Кілька секунд вони мовчали. Повітря між ними стало важким.

А потім Захар відступив. Ніби сам вирішив поставити крапку.

— Побачимо, — сказав він спокійно.

У ту ніч Злата довго не могла заснути. Її дратувало все: його погляд, його спокій, його впевненість. Але найбільше  — власна реакція. Тому що десь глибоко всередині вона відчула те, чого не хотіла визнавати. Їй було цікаво.