ГЛАВА 38 . АРТЕФАКТ ЗАБУТТЯ

Дзвін храмових дзвонів прокотився над Срібним Гаєм рівно опівночі й повно розчинився в нічному повітрі. Місто залишилося нерухомим, проте тиша більше не була спокійною. Вона тиснула, накопичувалася в камені, у вузьких вулицях і під склепіннями храму – ніби сам простір затримав подих, очікуючи на наслідки. Повний місяць висів над дахами холодним світлом, чітким і безжальним, освітлюючи місто так, ніби приховувати більше не було що.

Потаємний прохід, яким напередодні Ілларія вела їх без жодних перешкод, вів Ліару, Кассандру та Ілларію в нижні коридори під головним храмом. Ліара зупинилася після першого кроку й підняла руку, наказуючи завмерти. Вона відчула зміну ще до того, як очі встигли звикнути до напівтемряви  і ця зміна була настільки різкою, що змусила серце збитися з ритмом.

Напередодні цей шлях був глухим і чистим, мов коридор, викреслений із живого плану храму. Сьогодні він ожив. Повітря різало захистом від активної магії, щільною й структурованою, такою, що не приховувала себе й не намагалася маскуватися. Вона лежала відкрита, вплетена в камінь, у проміжки між плитами, у сам напрям руху, перетворюючи простір на складну систему перевірок.

Ліара заплющила очі, дозволяючи дару розгорнутися повністю, і відразу розрізнила перший контур. Це був спостережний шар, тонкий і майже невідчутний, налаштований на присутність і намір. Він не втручався одночасно, але фіксував кожен рух, шкірну зміну темпу, передаючи відлуння глибше – туди, де магія вже чекала відповіді.

–  Перший рівень активний, – прошепотіла вона. – Він бачить нас і передає сигнал далі.

Ілларія нахилилася ближче, вдивляючись у ледь помітні символи, що проступали на стінах лише під певним кутом. Напруження на її обличчі було красномовнішим за будь-які слова.

– Раніше цей контур мовчав, – сказала вона стиха. – Його вмикали лише тоді, коли очікували нападу.

Кассандра зробила півкроку вперед і відразу зупинилася, відчувши, як повітря навколо ущільнилося, ніби сам коридор почав звучати зсередини.

– Далі починається просторовий контур, – сказала вона після короткої паузи. – Він зсуває сам коридор і замикає шлях, якщо збитися з ритму.

Ліара зосередилася й відчула другий рівень захисту, значно грубіший і жорсткіший. Цей контур був уплетений у сам шлях і реагував не на присутність, а на помилку. Тут магія не аналізувала намір, а діяла відразу, змикаючи простір, стискаючи його доти, доки тіло не втрачало можливість рухатися.

– Цей шар замикається повністю, – сказала Ліара. – Один неправильний крок перетворює коридор на пастку.

Вони рушили повільно, і Ліара вела їх між вузлами, коригуючи рух майже інтуїтивно. Кожен крок вимагав абсолютної точності – не лише фізичної, а й ментальної. Магія вимірювала не тільки положення тіла в просторі, а й ритм подиху, частоту серцебиття, навіть інтенсивність думок. Ліара відчувала, як контури реагують на найменші коливання її стану, готові зімкнутися при першому знаку невпевненості.

Стіни коридору здавалися живими. Камінь пульсував ледь помітним світлом, проступаючи рунами, які з’являлися й зникали, ніби дихали разом із храмом. Ліара розуміла – це не просто захисна система. Це свідомість, залишена тими, хто створив храм, свідомість, що продовжувала охороняти свою таємницю навіть через століття.

–  Обережно, – прошепотіла Ілларія, коли вони наблизилися до першого перехрестя. – Тут контури перетинаються. Якщо обрати неправильний напрямок, вони активуються одночасно.

Ліара зупинилася й заплющила очі, дозволяючи дару розгорнутися повністю. Вона бачила магічні потоки як світлові нитки, що перепліталися у складні патерни. Перед ними розходилися три шляхи, і кожен здавався однаково небезпечним. Проте лівий  мав ледь помітну відмінність у вимірюванні, збій у ритмі, який не повторювався в інших.

–  Туди, – сказала вона, вказуючи напрямок.

Кассандра не заперечувала. Вона давно навчилася довіряти чуттю Ліари, особливо коли йшлося про магію такого рівня.

Вони рушили лівим коридором, і майже відразу атмосфера змінилася. Повітря стало холоднішим і густішим, наповненим присутністю чогось давнього й чужого. Ліара відчула, як магія змінює якість – вона більше не контролювала простір. Вона намагалася проникнути в розум.

На третій ділянці з’явився інший тип впливу, підступніший і менш помітний. Цей контур не діяв на тіло й не замикав шлях. Він ковзав по свідомості, підсовуючи сумніви, спогади й образи, здатні порушити концентрацію й збити внутрішній темп.

–  Тут тиснуть на розум, – сказала Ліара тихо. – Вона хоче, щоб ми самі втратили ритм.

Ілларія кивнула, стискаючи пальці.

– Це її улюблений спосіб зламати супротивника, – сказала вона. – Коли людина починає сумніватися, магія робить решту.

Образи спливли перед очима Ліари. Спочатку прості й майже лагідні – мати, що усміхається, батько за робочим столом, дитинство в тиші й безпеці дому. Потім вони змінилися. Мати, що лежить нерухомо. Батько, який схилився над її тілом, не приховуючи сліз. Самотня дівчинка, яка не розуміє, чому світ раптом став таким жорстоким.

Ліара стиснула зуби, змушуючи себе дихати рівно. Вона знала – це не спогади. Це магія, що грає на страхах, перекручує пам’ять і підсовує біль, здатний зламати волю.

– Не слухай, – прошепотіла Кассандра, торкнувшись її плеча. – Це пастка.

Та образи посилилися. Раель, який відвертається. Раель, який обирає інше. Раель, що дивиться на неї з холодним розчаруванням і каже: «Ти занадто слабка. Я помилився в тобі».

Біль різко стиснув серце Ліари, настільки справжній, що на мить світ хитнувся. Але за цією миттю прийшло інше – пам’ять про його справжній погляд, справжні слова, ту тишу між ними, де не було сумнівів. І вона зрозуміла: жодна магія не здатна підмінити те, що вона знає серцем.

– Ти не зламаєш мене, – прошепотіла вона в порожнечу коридору. – Бо я знаю, що справжнє.

Тиск послабшав. Контур утратив хватку, і простір повільно відпустив їх, дозволяючи рухатися далі.