ГЛАВА 39. КОЛИ ЛЮБОВ РОЗРИВАЄ КАЙДАНИ

Старий храм зустрів Раеля та Даріуса тишею, густішою за звичайну. Вона не просто оповивала простір, а проникала в думки, сповільнювала подих і змушуввала серце битися рідше, ніби сам час тут підкорявся іншим законам. Камінь під ногами здавався важчим, а повітря тиснуло на груди, вимагаючи обережності з кожним кроком.

– Щось тут змінилося, – прошепотів Даріус, зупинившись біля порогу. Його погляд ковзнув по темному входу, ніби він очікував побачити рух у глибині. – Учора цього відчуття не було.

Раель відчував те саме, хоча усвідомлював це глибше. Магія храму більше не залишалася байдужою. Учора вона спостерігала мовчки, зберігаючи рівновагу, а тепер стала напруженою й активною, схожою на холодний погляд судді. Вона не прагнула знищити, але випробовувала, зважуючи кожен намір і кожен крок.

– Елара, – сказав Раель, стискаючи щелепу. Це ім’я прозвучало як відповідь на всі сумніви. – Вона активувала захисні контури і підготувалася до нашого приходу.

Вони увійшли всередину разом, і відразу відчули, як повітря згустилося. Перший коридор, що вів до камери з артефактом, залишався тим самим фізично – ті самі стіни, та сама підлога, знайомі тріщини в камені. Магічно ж він перетворився на пастку, наповнену напругою. Руни на стінах світилися червоним і пульсували в тривожному, майже живому ритмі.

– Спостережний контур, – сказав Даріус, зупиняючись і уважно придивляючись до символів. Його голос залишався спокійним, але плечі напружилися. – Він фіксує кожен наш рух і передає дані далі.

Раель заплющив очі й дозволив своєму дару розгорнутися повністю. Баланс, якого він навчився досягати, давав змогу бачити магію інакше. Вона постала не як окрема сила, а як частина єдиного потоку, що пронизує храм від фундаменту до склепіння. У цьому потоці перша пастка була чіткою й зрозумілою.

Контур виявився простим, але небезпечно ефективним. Він не атакував одразу, а працював як попереджувальна система, передаючи сигнал глибше в храм. Інші захисні механізми прокидалися б задовго до того, як вони дісталися б артефакту, і тоді відступ став би майже неможливим.

– Його потрібно обійти, – сказав Раель, відкриваючи очі й переводячи погляд на підлогу. – Рухатимемось між вузлами, там, де магічний тиск найслабший.

Даріус кивнув без зайвих слів, приймаючи це рішення. Він зробив півкроку назад і жестом показав Раелю йти першим, повністю довіряючи його чуттю й досвіду.

Вони рушили повільно, майже крадькома, уважно звіряючи кожен крок. Раель вів їх зигзагами, обходячи невидимі лінії магічного спостереження, які відчував тілом ще до того, як вони наближалися. Кожен рух вимагав повної зосередженості, адже одна помилка означала б негайну фіксацію їхньої присутності й пробудження глибших захисних систем.

Коли перший коридор залишився позаду, обидва зупинилися, притулившись до холодної стіни. Піт стікав по спинах, а подих був важким, ніби храм поволі викачував із них сили.

– Це лише початок, – прошепотів Даріус, намагаючись відновити рівне дихання. Його погляд ковзнув уперед, у темряву наступного проходу. – Попереду чекає щось значно гірше.

Він мав рацію, і Раель відчув це ще до того, як вони ступили далі. Наступний коридор зустрів їх іншим типом пастки. Тут магія не спостерігала й не попереджала, вона діяла безпосередньо. Простір почав викривлятися, стіни то наближалися, то віддалялися, а підлога хиталася під ногами, хоча камінь під нею залишався нерухомим.

– Просторовий контур, – прошепотів Раель, торкаючись стіни, щоб зберегти рівновагу. Його пальці відчували холод і напругу, ніби камінь дихав. – Він змінює сприйняття. Втрата орієнтації замкне коридор і не дозволить повернутися.

Даріус зупинився й заплющив очі, змушуючи себе дихати повільно й рівно, попри тиск, що стискав груди.

– Як нам пройти далі? – запитав він, не відкриваючи очей.

– Потрібно довіряти не зору, а відчуттю, – відповів Раель тихо, але впевнено. – Магія легко обманює очі, проте внутрішній баланс не піддається ілюзії.

Він простягнув руку Даріусу, і той без вагань ухопився за неї.

– Тримайся, – додав Раель. – Я поведу.

Вони рушили знову, і цього разу Раель покладався не на зір, що спотворював реальність, а на внутрішнє чуття рівноваги. Світло й темрява в ньому резонували з простором, відкриваючи справжній шлях крізь ілюзорний хаос.

Коридор намагався збити їх із пантелику. Стіни раптово ставали підлогою, стеля перетворювалася на стіну, а напрям гравітації змінювався, тягнучи то вниз, то вбік. Попри це Раель крок за кроком вів їх уперед, тримаючись за внутрішню стійкість, яка не дозволяла страху прорватися назовні.

Коли вони нарешті вийшли з просторового контуру, Даріус не втримався на ногах і впав на коліна, жадібно хапаючи повітря. Його руки тремтіли, а серце калатало так, ніби намагалося вирватися з грудей.

– Як ти це робиш? – видихнув він, піднімаючи на Раеля погляд, сповнений виснаження й подиву.

– Усе тримається на балансі, – відповів Раель без пафосу. – Коли світло й темрява в гармонії, жодна ілюзія не здатна збити зі шляху.

Та справжнє випробування чекало попереду, і він це знав.

Третій коридор зустрів їх тишею, яка була страшнішою за будь-яку бурю. Тут магія не торкалася тіла й не викривляла простір. Вона проникала в розум, повільно й безжально, шукаючи найглибші страхи, найтемніші спогади й найболючіші сумніви.

Раель зробив перший крок, і світ перед ним змінився.

Перед ним стояла Ліара, але це була не та Ліара, яку він знав. Її погляд був холодним і відстороненим, а обличчя здавалося чужим, ніби з нього стерли всі знайомі риси тепла.

– Ти справді думаєш, що я тебе люблю? – промовила вона. Голос звучав знайомо, проте слова різали, мов лезо. – Для мене ти лише інструмент, зручний спосіб розірвати прокляття. Нічого більшого.

Біль пронизав серце Раеля так різко, що подих урвався, а груди стиснуло, ніби повітря раптом стало надто густим. Він похитнувся, намагаючись втриматися на ногах, і відчув, як холод проходить уздовж хребта.