ГЛАВА 36. НА МЕЖІ БАЛАНСУ

Ніч була темною, коли Раель і Даріус вийшли з дому Моренів, залишивши Ліару, Кассандру та Ельру обговорювати план визволення Ілларії. Раель обернувся на порозі, подівся на Ліару востаннє, і їхні погляди зустрілися. Слова не були потрібні, зв'язок між ними говорив більше за будь-які обіцянки. Вона кивнула, і він також кивнув, потім вийшов у ніч разом із Даріусом.

Місто спало неспокійно під посиленою охороною Еларі, патрулі ходили вулицями частіше, ніж зазвичай, проте Даріус знав усі потаємні шляхи, усі провулки, де можна було пройти непоміченим. Вони рухалися тінями, уникаючи світла магічних ліхтарів, і Раель почував напругу в повітрі, ніби саме місто знало, що насувається щось важливе, щось, що змінить усе назавжди.

– Старе кладовище за північними воротами, – прошепотів Даріус, коли вони наблизилися до краю міста. – Туди не ходять уже століття. Люди говорять про прокляття й духів, але насправді це місце просто забуте. Час обминув його, залишивши за межами живого міста.

Раель ківнув, стежачи за кожним кроком, відчуваючи, як демон у його середовищі ворушиться неспокійно, ніби передчуваючи щось. Вони пройшли через тріщину в старі стіни, яку Дарій знав ще з дитинства, і опинилися за межами Срібного Гаю, на землі, що не належала вже нікому, окрім минулого.

Старе кладовище розкинулося перед ними, похмуре й занедбане. Надгробки похилилися під вагу століть, мох покривав камені, дерева виросли крізь могили, коріння пробивало землю, ніби намагалося дістатися до тих, хто похований глибоко внизу. Місяць висів над ними великий і яскравий, кидаючи срібне світло на цю картину забуття.

– Храм десь тут, – тихо сказав Даріус, отримуючи карту, яку скопіював з архівів. – За могилою одного з магів Першого Ковену, там, де земля просідає. Під руїнами має бути вхід.

Вони пішли між могилами, і Раель відчував, як магія стає густішою з кожним кроком, ніби земля тут пам'ятала щось давнє, щось потужне. Нарешті вони досягли великої гробниці з каменем, наполовину зруйнованою, з символами Першого Ковену, що ледве проглядалися крізь мох і час. Позаду його земля справді просідала, утворюючи невелику западину, заповнену опалим листям і гілками.

Даріус відсунув гілля, розчистив землю, і під нею з'явилися камені, складені в арку, вхід, що вів униз. Раель допоміг йому розчистити прохід повністю, і коли останній камінь був відсунутий, вони побачили сходи, що увійшли вниз у темряву, стародавні, зношені століттями, проте все ще міцніші.

– Готовий? – запитав Даріус, уважно дивлячись на Раеля.

Раель кивнув. Серце билося швидше  не від страху, а від чіткого усвідомлення, що попереду на нього чекає те, що змінить усе.

– Готовий, – відповів він і зробив крок уперед.

Вони спустилися сходами, створивши магічне світло, що освітлювало шлях. Повітря ставало холоднішим, вологішим, і Раель відчував, як магія тут була іншою, давнішою, потужнішою, ніж будь-що, що він відчував раніше. Це не була магія Забутих земель, де все було диким і живим. Це була магія контролю, створена з наміром тримати щось у ланцюгах назавжди.

Сходи закінчилися великою залою, висіченою в скелі. Стіни були вкриті древніми символами, які світилися тьмяним блакитним світлом, і в центрі зали, на кам'яному постаменті, лежав камінь розміром з кулак, чорний як ніч, що пульсував магією настільки потужною, що повітря навколо нього здригалося.

Артефакт Кайданів.

Раель зробив крок до нього, проте раптом перед постаментом з'явилася постать, ніби матеріалізувалася з повітря. Старий чоловік у довгому плащі, з волоссям білим, як сніг, з обличчям, зморщеними століттями, проте стала була напівпрозорою, світилася м'яким блакитним світлом. Дух. Магія пульсувала навколо нього, навіть у цій нетілесній формі.

– Зупинись, – промовив він.

– Хто ти? – запитав він рівно.

Старий усміхнувся і у цій усмішці читалася тиха втома й щось глибоко сумне.

– Я охоронець того, що ми створили століття тому, – відповів він, і в голосі прозвучало відлуння минулого. – Мене звали Ортан. Я був одним із трьох магів Першого Ковену, які склали Прокляття Кайданів. Я віддав частину власної душі, щоб зробити його вічним, а коли моє тіло померло, дух залишився тут – прив’язаний до артефакту, щоб стежити, аби ніхто не зруйнував те, що ми вважали захистом світу.

Раель стиснув кулаки, відчуваючи, як у грудях наростає гнів.

– Захистом? – різко перепитав він. – Ви знищили життя тисяч напівдемонів, розірвали світи й стерли правду. Як це може називатися захистом?

Ортан довго дивився на нього, і в напівпрозорому обличчі проступило щось схоже на важкий біль, витриманий часом, який не зникає навіть після смерті.

– Ми вірили, що контроль – це порядок, – сказав він тихо, і в голосі відлунювали спогади. – Нам здавалося, що влада в руках обраних гарантує стабільність світу. Демони ніколи не становили загрози. Напівдемони також не були мостом для вторгнення. Проте їхній баланс світла й темряви робив їх сильнішими й непередбачуваними. Вони не підкорялися нашим законам так, як інші раси, і саме в цьому ми побачили небезпеку – не для світу, а для власної влади. Тоді ми вирішили знищити їх, переконавши всіх, що це необхідно для захисту.

Він замовк, і його постать потьмяніла, ніби слова забирали рештки сили.