Глава 33. ГОЛОС ПРЕДКІВ

Світанок видався холодним і туманним. Коли Раель прокинувся, Ліара вже сиділа біля вікна й дивилася на ліс, що тягнувся за межами поселення. Її постава була напруженою, і крізь їхній зв’язок він відчув тривожний неспокій, який вона намагалася приховати.

– Сон не відпускає? – запитав Раель тихо, підійшовши ближче.

Ліара обернулася, і тривога в її очах не потребувала пояснень.
– Мені снилася жінка, – сказала вона повільно. – Дуже давня. Її очі світилися двома кольорами водночас – червоним і блакитним. Вона говорила зі мною й казала, що ми маємо прийти до неї. Вона стверджувала, що мусить показати нам щось важливе.

Раель насупився й сів поруч із нею, уважно вдивляючись у її обличчя.
– Це не виглядало звичайним сном, – сказав він спокійно. – Ти відчувала її надто чітко, щоб усе зводилося до гри уяви.

Ліара повільно кивнула й обхопила себе руками, ніби намагаючись утримати відчуття, яке ще не зникло.
– Вона була в моєму розумі, а водночас десь поруч, – пояснила вона. – Вона назвала себе однією з перших Стражів Межі. Сказала, що чекала довго, поки хтось розірве перше прокляття, і що тепер настав час почути решту правди.

Раель узяв її за руку, стискаючи впевнено.
– Тоді маємо розповісти про це Каелю, – промовив він. – Якщо це справді голос предків, він знатиме, як діяти далі.

Каеля вони знайшли біля центрального вогнища. Він розмовляв із Кассандрою, яка виглядала виснаженою після безсонної ночі, проте в її очах жеврів зосереджений вогонь людини, що дісталася небезпечної істини. Побачивши Раеля й Ліару, Каель одразу звернув увагу на їхній стан.

– Щось сталося, – мовив він, підводячись, і це звучало радше як твердження.

Ліара коротко розповіла про сон. Каель слухав уважно, не перебиваючи, і коли вона закінчила, перевів погляд на Кассандру. Між ними промайнуло мовчазне розуміння, яке підтверджувало серйозність почутого.

– Це має сенс, – сказала Кассандра впевнено. – У давніх записах згадується, що зі зрушенням балансу духи перших Стражів Межі можуть виходити на зв’язок із живими, особливо з тими, хто несе в собі обидва потоки магії.

Каель підтвердив її слова коротким кивком.
– У лісі є святилище, збудоване ще за часів Стражів Межі, – сказав він. – Там завіса між світом живих і світом духів тонша за будь-де. Якщо хтось із предків шукає контакту, то саме там можна почути їхній голос.

Раель відчув, як тривога всередині нього переплітається з напруженим очікуванням.
– Наскільки це небезпечно? – запитав він прямо.

Каель на мить замислився, добираючи слова.
– Контакт із духами завжди несе ризик, – відповів він чесно. – Проте якщо це справді одна з перших Стражів, вона з’явилася не для шкоди. Вони чекали століттями на момент, коли прокляття почнуть падати, і тепер прагнуть передати те, що зберігали.

Ліара перевела погляд на Раеля, шукаючи в його очах відповіді ще до того, як озвучити запитання.
– Як думаєш, нам варто йти? – спитала вона тихо.

Раель стиснув її руку, відчуваючи, як їхній зв’язок відгукується впевненістю.
– Якщо це допоможе зрозуміти, як розірвати решту проклять, іншого вибору в нас немає, – сказав він рівно. – Таку можливість не ігнорують.

Каель кивнув, приймаючи рішення.
– Вирушимо зі світанком, – промовив він. – Кассандро, ти підеш із нами. Твої знання можуть знадобитися, якщо духи говоритимуть про те, що втратило значення для живих.

Вони вирушили за годину, коли сонце лише торкалося обрію тьмяним світлом. Каель вів їх углиб лісу, туди, де дерева ставали старішими, а стежки втрачали чіткі обриси. Мох вкривав каміння суцільним килимом, і повітря було насичене магією, що відчувалася кожним подихом.

Раель помічав, як демон усередині реагує на це місце. У відчуттях не було напруги чи спротиву, натомість виникало дивне впізнавання, наче частина його пам’ятала цей ліс ще до того, як він ступив сюди вперше. Кроки ставали впевненішими, а відчуття чужості поступово зникало.

Невдовзі дерева розступилися, відкриваючи галявину. У центрі стояло коло з древніх каменів, укритих символами, що тьмяно світилися блакитним і червоним. Світло пульсувало в повільному ритмі, подібному до серцебиття, а посередині височів чорний вівтар, на якому лежали зів’ялі квіти, залишені тут багато років тому.

– Коло Стражів, – прошепотів Каель, і в його голосі з’явилася стримана шана. – Тут вони збиралися, коли поставав вибір, що визначав долю світу. Саме в цьому місці зверталися до тих, хто пішов раніше, шукаючи поради й підтвердження шляху.

Ліара відчула, як магія огортає її м’яко, проте наполегливо. Повітря було насичене слідами ритуалів, які не мали запаху в звичному сенсі, але відчувалися на рівні інстинктів. Тут перепліталися пам’ять про жертви, надії, страх і впертість тих, хто колись стояв у цьому самому колі.

– Що нам робити далі? – запитала вона, переводячи погляд на Каеля.

Каель підійшов до вівтаря й поклав на нього долоню, ніби перевіряючи, чи ще зберігається зв’язок.
– Станьте в центр кола, – промовив він рівно. – Раелю, тримай Ліару за руку. Ваш зв’язок став опорою для балансу, і саме через нього духи зможуть звернутися. Кассандро, залишайся за межами кола й спостерігай.

Вони зайняли свої місця без зайвих слів. Раель і Ліара стали в центрі, з’єднавши руки, а Кассандра відступила на кілька кроків, уважно стежачи за кожним рухом. Магія навколо поступово густішала, ніби ліс затамував подих.