ГЛАВА 30. ПРИТУЛОК У ЗАБУТИХ ЗЕМЛЯХ

Ліс ставав дедалі густішим, і з кожним кроком темрява ніби набирала ваги. Раель, Ліара й Кассандра йшли вже третю годину, пробираючись крізь хащі й уникаючи стежок, бо стежки були для тих, кого не переслідують. Місяць ледве пробивався крізь гілля, кидаючи на землю плями світла, що більше нагадували обман, ніж допомогу. Тіні ворушилися так, ніби дерева жили власним життям і не бажали свідків.

Кассандра йшла попереду, тримаючи в долоні тьмяне магічне світло, яке не сліпило, але давало бачити коріння й каміння. Раель і Ліара трималися позаду, не розтискаючи рук, ніби тільки так могли довести собі, що вони ще разом. Втома тягнула ноги до землі, але страх штовхав уперед, і цей страх був тверезим, бо в Срібному Гаю на них уже полювали.

Ліара зачепилася за корінь і похитнулася, але Раель одразу підхопив її, не давши впасти.
– Як далеко ще? – запитала вона, намагаючись говорити тихо, хоча подих зраджував втому.
Кассандра не зупинилася, але обернула голову так, щоб відповісти, не підвищуючи голосу.
– Мати казала, що притулок на кордоні між Срібним Гаєм і Темними лісами. Я думаю, нам ще близько години, якщо не доведеться обходити патрулі.

Вона різко спинилася й підняла руку, і цей рух змусив інших завмерти так, ніби їхні тіла стали частиною дерев.
– Чуєте? – прошепотіла Кассандра.
Спершу Раель почув тільки власне серце, яке билося занадто голосно, а потім десь у далині проявилися інші звуки. Там були голоси, кроки і брязкіт зброї, що не мав нічого спільного з лісом.
– Гвардійці, – прошепотів Раель. – Вони швидші, ніж я думав.
– У них є трекери, – сказала Кассандра. – Вони відстежують магічні сліди, а кожне заклинання лишає слід, навіть якщо його накладали в паніці.

Ліара глянула на свої руки, де ще час від часу мерехтіло світло, ніби магія бою не хотіла зникати до кінця.
– Тоді ми ведемо їх прямо до себе, – сказала вона, і в голосі прозвучала злість на власну слабкість.
– Ми не поведемо їх, якщо я встигну зробити одне, – відповіла Кассандра.

Вона присіла й торкнулася землі долонею. Заклинання прозвучало майже беззвучно, ніби вона не промовляла слова, а вшивала їх у ґрунт. Магія розійшлася хвилями, але не сяяла, а навпаки поглинала світло, ніби ліс ковтав будь-який слід.
– Це маскування, – пояснила Кассандра. – Воно сховає наші магічні відбитки на кілька годин, але працюватиме тільки тоді, коли ми рухаємося повільно й не використовуємо більше сили. Якщо ви кинете бодай один бар’єр або удар, трекери вхоплять нас знову.

Раель кивнув, і в цьому кивку було більше дисципліни, ніж бажання.
– Тоді йдемо тихо й обережно.

Вони рушили далі, сповільнивши крок до такого темпу, який здавався нестерпним, коли за спиною могли бути переслідувачі. Голоси гвардійців то наближалися, то віддалялися, бо загони прочісували ліс у кількох напрямках. Кассандра раз у раз зупинялася, слухала, змінювала напрямок, і цей рух більше нагадував шахову партію, ніж втечу.

Одного разу вони ледь не натрапили на патруль. Троє гвардійців пройшли так близько, що Ліара чула їхнє дихання й відчувала запах металу. Вона притиснулася до дерева, затамувала подих, а Раель став попереду, закриваючи її своїм тілом. Він не рухався, не кліпав і не дозволяв собі навіть думки про удар, бо знав, що удар зрадить їх усіх. Гвардійці пройшли повз, обмінялися кількома короткими фразами й зникли в темряві.

Тільки тоді Ліара видихнула так, ніби повітря нарешті повернулося до неї.
– Це було близько, – сказала вона, і голос її ледь тримався.
– Це було занадто близько, – погодився Раель, відчуваючи, як по спині стікає піт.

Вони йшли далі. Час тягнувся повільно, але ліс змінювався так, ніби вони входили в інший світ. Дерева ставали старішими й вищими, стовбури товстіли, а мох покривав усе навколо, наче збирав кожен звук і ховав його в собі. Повітря було важчим, насиченим вологістю й чимось древнім, що не мало назви, але мало присутність. Навіть кроки звучали інакше, ніби земля під ногами дихала, а не лежала.

Кассандра спинилася й сказала тихо, як попередження, а не як факт.
– Ми на кордоні. Забуті землі починаються тут.
Вона показала вперед, і Раель не побачив жодної лінії чи бар’єру, але відчув межу так, як відчувають холод на шкірі ще до того, як торкнуться льоду.
– За цією межею Ковен не має влади, – продовжила Кассандра. – Тут немає їхніх законів, їхніх судів і їхніх гвардійців. Тут також немає їхнього захисту, і правила тут встановлює сила, а не Рада.

Ліара подивилася в темряву попереду, і це не був погляд дитини, яка лякається казки, бо вона знала, що казки вміють оживати.
– Це звучить небезпечно.
– Це і є небезпечно, – відповіла Кассандра. – Проте це безпечніше, ніж залишатися в межах досяжності Елари.

Раель зробив крок уперед, перетинаючи невидиму межу, і одразу відчув зміну. Магія тут не підкорялася порядку, вона була дикішою, ніби виросла без нагляду, і навіть повітря ніби трохи тремтіло від її присутності. Він простягнув руку Ліарі.
– Ходімо.
Ліара взяла його руку й переступила межу поруч із ним. Кассандра пішла останньою, озираючись у темряву позаду, де ще могли бути гвардійці. Вона не сказала цього вголос, але Раель зрозумів думку: переслідувачі можуть зупинитися на кордоні, бо Забуті землі мають репутацію, яка вбиває бажання заходити без запрошення.

Вони йшли ще півгодини, коли попереду з’явилося світло. Воно було не схожим на храмове, бо не мало урочистості, і не було схожим на міське, бо не мало порядку. Це світло було живим – вогонь біля входів, жар у вогнищах і теплий відблиск на камені. Вони побачили невелике поселення: десяток будинків із дерева й каменю, поставлених так, ніби тут будували не для краси, а для виживання. Біля вогнища сиділи люди, і Раель одразу відчув їхню різність. Тут були напівдемони з червоними очима й стриманою силою під шкірою, були маги зі шрамами, які говорили про минуле голосніше за слова, були й такі, чия магія пульсувала навколо них неприборкано, наче дикі звірі трималися поруч.