ГЛАВА 29. ВТЕЧА

Раель і Ліара вибігли з каплиці в ту мить, коли коридорами прокотився перший крик. У храмі вже не було нічного спокою, бо його розірвали удари магії та лемент гвардійців, що вдерлися всередину. Світло вибухів ковзало по стінах, і тіні стрибали так, ніби сам камінь намагався втекти від того, що почалося.

Гвардійці Елари штурмували храм з усіх боків, і захисні бар’єри Ілларії тріщали під натиском. Раель відчував, як чужа магія дряпає повітря, залишаючи в ньому гіркий присмак. Ліара йшла поруч, не відпускаючи його руки, і він бачив по її плечах, як вона силою волі стримує паніку.
– Швидше! – закричав Раель, тягнучи її вперед.
Вони помчали коридором до покоїв Верховної, бо там мала бути Ілларія й ті гвардійці, яким вона довіряла.

Коли вони добігли, храмовий порядок остаточно розсипався. У залі панував хаос: магічні удари лягали один за одним, і луна від них била по вухах гірше за дзвони. Ілларія стояла в центрі, оточена щитом із блакитної магії, а поруч із нею тримали оборону п’ятеро вірних гвардійців. Нападників було більше, і вони прибували хвилями, наче хтось віддав наказ не зупинятися, доки щит не впаде.

Біля входу стояв капітан Вейлен. Він тримав меч, і навколо нього палала магія, що нагадувала злісне полум’я. Голос у нього був гучний, а впевненість виглядала так, ніби він уже вирішив, хто має право на владу.
– Здавайтеся, Верховна! – закричав він. – Нова Рада оголосила вас зрадницею, і ви втратили владу!
Ілларія не відступила ні на крок, і її відповідь прозвучала так, ніби вона говорила до всього Ковену.
– Я Верховна, поки Ковен не скаже інакше! Ковен не голосував, а ти з Еларою влаштували переворот!

Вейлен атакував знову, і магія вдарила в щит Ілларії. Блакитне світло здригнулося, а по його поверхні пройшли тріщини, які одразу зникли, але лишили по собі відчуття наближення межі.
– Ми захищаємо Ковен від загрози! – закричав Вейлен, піднімаючи меч для нового удару.
Раель більше не думав про накази й застереження, бо тіло вже зробило вибір за нього.

Він рвонув уперед, і демон усередині озвався ревом, випускаючи силу. Його очі спалахнули червоним, а руки оточила темна магія, густа й жива, наче дим, що має вагу. Раель ударив у спину одного з нападників, який заходив на Ілларію збоку, і чоловік упав, знепритомнівши.
– Раель! – крикнула Ілларія. – Я наказувала тобі залишатися в безпеці!
– Я не можу залишити вас! – відповів він, відбиваючи атаку іншого гвардійця.

Ліара також вступила в бій, і її сила була зовсім іншою. Вона не рвала простір, а будувала його: ставила бар’єри, переломлювала удари, повертала чужу магію назад, не даючи їй торкнутися тих, кого треба було зберегти. Її світло було контролем, а не вибухом, і саме завдяки цьому щит Ілларії тримався довше. Проте нападників ставало дедалі більше, і коридор за дверима зали раз у раз спалахував, коли нові гвардійці вливалися в бій.

Ілларія окинула поле поглядом, у якому було більше холодного розрахунку, ніж страху. Вона зрозуміла, що ця оборона не витримає безкінечності, і тоді сказала те, що не хотіла говорити.
– Ви маєте тікати! – закричала вона Раелю й Ліарі. – Зараз, доки не запізно!
– Ми вас не залишимо! – заперечила Ліара, і в її голосі тремтіла впертість.
– Це не прохання, – відповіла Ілларія твердо. – Це наказ. Ви потрібні Ковену живими, бо Елара зробить із вас заручників і змусить інших напівдемонів здатися.

Верховна повернулася до Кассандри Грей, яка билася поруч, прикриваючи фланг.
– Слідчий Грей! Виведіть їх звідси через підземні тунелі, і ведіть до старого саду!
Кассандра кивнула й підбігла до Раеля та Ліари, не гаючи часу на пояснення.
– Ходімо, і рухайтеся швидко!

Раель вагався лише мить, дивлячись на Ілларію, яка продовжувала тримати щит і не давала Вейлену пройти.
– Що буде з вами? – запитав він.
Ілларія всміхнулася сумно, і ця усмішка була не слабкістю, а гірким знанням правил гри.
– Я Верховна, і Елара не наважиться вбити мене, принаймні без свідків. Вона вб’є вас без вагань, тому ви підете зараз, виживете й будете боротися далі.

Ліара потягнула Раеля за руку, і в її погляді з’явилася твердість, яка зупиняла його сумніви.
– Вона має рацію, і нам треба йти.
Кассандра повела їх до потаємних дверей у дальній стіні, натиснула на приховану плиту, і прохід униз відкрився темним проваллям. Останнім, що Раель побачив перед тим, як вони зникли в тунелі, була Ілларія, яка зійшлася з Вейленом майже впритул, і магія навколо них спалахувала так, ніби обидва намагалися переписати правила цього міста силою. Потім двері зачинилися, і темрява проковтнула звук битви.

Тунель був вузьким і вологим, а камінь під ногами слизьким від старої води. Кассандра створила магічне світло, яке не палало яскраво, але давало бачити шлях і не зраджувало їх здалеку. Вони бігли довго, не зупиняючись, і кожен вибух нагорі віддавався в стінах глухим стогоном, наче храм сам переживав поразку.
– Куди ведуть ці тунелі? – запитав Раель, задихаючись.
– До старої частини Срібного Гаю, – відповіла Кассандра. – Там є вихід до саду, де ви зустрічалися, і звідти можна вирватися за межі міста.

Ліара не випускала з голови найгірший варіант і сказала це вголос.
– Гвардійці можуть чекати в саду.
– Я це враховую, – відповіла Кассандра. – Саме тому я йду першою, бо в разі пастки я встигну попередити.

Вони дісталися сходів угору й піднялися обережно. Потайні двері вивели їх у підвал старого будинку, де пахло пилом і сухими травами, ніби тут колись зберігали зілля. Кассандра вийшла першою, озирнулася й завмерла. Тиша була надто чистою для ночі, в якій місто вже горіло страхом.
– Тут щось не так, – прошепотіла вона.