ГЛАВА 27. РОЗІРВАНЕ КОЛО

Дзеркальне сяйво згасло повільно, і тиша поступово огорнула залу так щільно, ніби повітря втратило здатність рухатися.

Верховна Ілларія підвелася повільним рухом, і блідість розлилася по її обличчю. Широко розкриті очі видавали шок, а голос прорізав тишу хрипким відлунням.
– Ми всі бачили це, – промовила вона. – Дзеркало Правди не може брехати. Те, що ми побачили, є реальністю.
Вона зустрілася поглядом із Раелем і Ліарою.
– Аріана й Кейрон. Їхні душі – у вас. Шість життів тому вони намагалися протистояти прокляттю, яке Рада наклала на напівдемонів. Вони загинули за свій спротив, проте залишили надію тим, хто прийде після них.

Міра підхопилася настільки різко, що стілець позаду не встиг зупинити її рух. На її обличчі палав гнів, який вимагав виходу.
– Це не виправдовує їх! – вигукнула вона. – Вони все одно порушили закон! Активували заборонену магію!
Її слова перервав чужий голос, що пролунав із натовпу твердо та без вагань. Усі обернулися на чоловіка, який повільно виходив уперед.
Даріус Морен дивився на Раду з рішучістю, що стискала його риси.
– Я донів на власну доньку, бо боявся, – сказав він голосно. – Боявся втратити її так само, як колись втратили Аріану. Проте тепер, коли побачив правду, усвідомив, що помилявся.
Він глянув на Ліару, і сльози блиснули в його очах.
– Пробач мені, дитино. Я не мав права вирішувати за тебе. Я не мав права зраджувати твою довіру.

Даріус повернувся до Ради й підвів голос так, щоб його почув кожен присутній.
– Прокляття існує не для захисту. Воно створене для контролю. Рада злякалася сили, яку можуть дати союзи між напівдемонами. Саме тому наклала прокляття, щоб розлучати душі, що знаходили одна одну, та тримати нас слабкими, розділеними й наляканими.
Він ступив уперед, мовби намагаючись зменшити дистанцію між собою та тими, хто роками ухвалював долі його народу.
– Проте зараз у нас з’явився шанс виправити давню помилку. Ми можемо дозволити двом душам, що шукали одна одну шість життів поспіль, нарешті бути разом. Ми можемо розірвати прокляття та звільнити всіх напівдемонів від тягаря страху.

Зала вибухнула голосами, що змішалися у хаотичний гул. Дехто підтримував Даріуса, інші кричали проти, і стіни храму тремтіли під натиском розбурханих емоцій. У цей момент Селіна підвелася так стрімко, що натовп вмить затих. Її голос звучав чітко й твердо, перекриваючи гамір.
– Даріус має рацію!
Усі погляди звернулися до неї, а обличчя Ілларії сповнилося шоком.
– Селіно…
– Я також напівдемон, – заявила Селіна, піднімаючи підборіддя. – Приховувала це все життя. Я увійшла до Ради, бо хотіла захистити таких, як я, проте згодом стала частиною системи, яка дозволила страху пустити коріння.
Вона подивилася на Раеля та Ліару з відчутною провиною.
– Я вбила Торена й Корвіна, бо вони знайшли артефакт, медальйон, що здатен розірвати прокляття. Я боялася, що правда призведе до знищення напівдемонів, і вирішила, що краще жити під тягарем прокляття, ніж загинути від переслідувань.

Селіна замовкла на мить, і в її очах з’явився глибокий жаль, який неможливо було сховати.
– Проте після того, як я побачила видіння Дзеркала… після того, як усвідомила, скільки разів ці дві душі втрачали одна одну, зрозуміла, що помилялася. Прокляття не здатне нас захистити. Воно повільно нищить нас, розриваючи життя за життям.
Вона вийняла з-під мантії тьмяно-червону половинку медальйона з пульсуючим внутрішнім світлом.
– Це артефакт, який Торен знайшов і сховав. Я забрала його після того, як позбавила його життя. Хотіла знищити, проте не змогла. Щось у мені зупинило рух руки.
Селіна простягнула медальйон до Раеля та Ліари.
– Тепер я розумію причину. Аріана залишила в цьому артефакті власну магію, магію надії. Вона призначала її тим, хто прийде після неї. Призначала її вам.

Раель узяв медальйон надзвичайно обережно, наче тримав у руках не артефакт, а пам’ять про всі шість життів, що передували цьому дню. Магія всередині відчувалася як пульсуюче серцебиття, древнє й сповнене любові та болю водночас. Ліара дивилася на артефакт так, ніби бачила в ньому шлях і порятунок, і загрозу одночасно.
– Що нам робити? – запитала вона тихо, не відводячи погляду від червоного сяйва.

Селіна повернулася до Ради, її голос звучав твердо і водночас благально.
– Дайте їм шанс. Дозвольте провести ритуал і з’єднати обидві половинки медальйона. Вони можуть спробувати розірвати прокляття.
Елара подивилася на неї холодно, різко піднявши брову.
– А якщо ритуал не вдасться? Якщо він не розірве прокляття, а посилить його?
Селіна не опустила погляду й відповіла з непохитною впевненістю.
– Тоді я візьму відповідальність на себе. Якщо вони не зможуть розірвати прокляття, покараєте мене разом із ними.

Ілларія довго дивилася на Селіну, її погляд пронизував тишу так, ніби зважував кожне можливе майбутнє. Зрештою вона підняла руку, вимагаючи повної тиші в залі.
– Рада має ухвалити рішення, – заявила вона. – Ми проведемо голосування зараз. Ми або дозволимо Раелю Мордену та Ліарі Морен спробувати розірвати прокляття, або винесемо вирок за порушення закону.
Вона ковзнула поглядом по членах Ради.
– Хто підтримує дозвіл?

Селіна підняла руку першою, демонструючи свою рішучість без жодного вагання. Після тривалої паузи, протягом якої Міра боролася із власними переконаннями, вона також підвела руку, хоч у погляді її все ще зберігався страх. Елара вагалася довше за всіх, але врешті схилилася до рішення колег і приєдналася до них.
– Рішення одноголосне, – оголосила Ілларія. – Раель Морден і Ліара Морен отримують дозвіл провести ритуал розриву прокляття. Це станеться під наглядом Ради, сьогодні ввечері.

Її погляд став суворішим, коли вона звернулася безпосередньо до Раеля й Ліари.
– Ви повинні пам’ятати: якщо ритуал провалиться і прокляття залишиться незмінним, ви будете засуджені. Вам інкримінують порушення закону та активацію забороненої магії. Вирок означатиме вигнання зі Срібного Гаю назавжди.
Раель і Ліара зустрілися поглядами; страх і рішучість переплелися в них так природно, ніби ці дві емоції стали однією. Вигнання було кращим за страту, проте залишалося вироком, який відривав їх від дому, родини та всього, що вони знали. Вони кивнули майже одночасно.
– Приймаємо умови, – сказав Раель, і голос його прозвучав твердою обіцянкою.