ГЛАВА 26. ДЗЕРКОЛО ПРАВДИ: ІНШІ ЖИТТЯ

Гвардійці швидко виконали наказ. За кілька хвилин вони повернулися, несучи загорнуте у темну тканину Дзеркало Правди. Навіть крізь тканину відчувалася давня потужна енергія артефакта. Коли покривало зняли, срібна рама спалахнула м’яким блакитним сяйвом, руни на ній ожили й почали рухатися плавними світлими лініями.

Дзеркало встановили в центрі зали, щоб усі присутні могли бачити. У залі стало так тихо, що чути було лише потріскування свічок.

Ліарі зняли кайдани, дозволивши підійти до артефакта. Раель стояв поруч під пильним наглядом гвардійців. Вони стали перед Дзеркалом разом, узявшись за руки. Печатки на їхніх долонях спалахнули яскравим золотавим світлом, ніби магія дзеркала відгукувалася на силу їхнього зв’язку.

Верховна Ілларія розгорнула сувій і почала читати заклинання. Її голос лунав рівно, проте напруга бриніла в кожному складі. Рунам Дзеркала вистачило кількох секунд, щоб розгорітися яскравіше, а поверхня стала схожою на рідке срібло.

Поступово їхні відображення зникли. Дзеркало почало показувати перше з минулих життів.

Поверхня Дзеркала завирувала, наче ртуть під подихом вітру. Світло в залі згасло майже повністю — лишилося тільки блакитне сяйво run, що пульсували в рамі. Потім срібляста гладь розчахнулася, і з глибини почали проступати обриси іншого світу.

Перше життя.

Площа стародавнього міста, залита вранішнім сонцем. Торгівці розкладають товари, діти бігають між прилавками. Серед натовпу стоїть молода жінка, темноволоса, з м’якою усмішкою — Ліарі впізнати її легко, хоча вигляд у неї інший. У цьому житті її звали Селена. На столі перед нею — квіти: жасмин, лаванда, польові пелюстки.

До неї підходить чоловік у темному плащі. Високий, стриманий. Очі — червоні, але спокійні, глибокі. Дзеркало не промовляє імен, та вони звучать у пам’яті самі — Кейр. Це Раель, таким, яким він був тоді.

Селена підіймає погляд — і завмирає. Той самий шок упізнавання, що відчули Раель і Ліара при першій зустрічі, спалахує між ними просто зараз, на очах у всього Ковену.

Вони говорять — кілька буденних фраз про день і квіти, що чомусь здаються важливішими, ніж мали б бути.. Проте між рядків народжується інше: потяг, який не підкоряється законам чи заборонам. Відчуття, що вони вже колись стояли ось так — навпроти, між ними стіл із квітами, але серце чомусь пам’ятає значно більше.

Дзеркало змінює сцену.

Сад жасмину за містом. Пізній вечір. Селена сидить під деревом, тримаючи в руках букет. Кейр приходить тихо, і вона усміхається так, ніби чекала його все життя. Він сідає поруч. Торкається її руки. І руни на його шкірі, приховані під одягом, на мить спалахують — так само, як сьогодні спалахують руни Раеля.

Сцена повертається швидше — дні змінюються ночами, ночі — світанками. Любов росте. Ненависть міста — також.

Дзеркало чорніє.

Спалах — і тепер ніч. Гвардійці вриваються в будинок Селени. Хапають її силоміць. Вона кричить, намагається вирватися, але кайдани стискають руки. Кейр з’являється в дверях, занадто пізно. Магія виривається з нього стрілою — темна, гаряча, відчайдушна. Він б’ється з усіма, хто стоїть на шляху, але їх надто багато.

Його збивають із ніг. Лезо бере його в груди — і Селена бачить це. Її крик розриває повітря. Каміння тріскає, стіни осипаються. Проте врятувати його неможливо.

Кейр тягнеться до неї, кров на пальцях, голос слабне:

— Знайду тебе… у наступному житті… Обіцяю…

І тиша. Його тіло падає. Світло гасне.

Селена доживає лише тиждень — серце не витримує.

Раель і Ліара стояли перед Дзеркалом, тремтячи. Дихати було важко. Сльози текли самі — їхніх минулих облич не схибиш, не заперечиш.

Зала мовчала. Ніхто не смів поворухнутися. Навіть Рада.

Поверхня знову почала змінюватися — переходячи до другого життя.

— Разом, — прошепотів Раель, затискаючи руку Ліари.
— Разом, — відповіла вона.

Дзеркало продовжувало показувати нові образи. Обличчя, епохи й міста ставали іншими, проте суть залишалася тією самою – дві душі знову знаходили одна одну, закохувалися і щоразу щось невідворотно розлучало їх.

Ліара відчувала, як біль накопичується з кожною новою історією. Кожна втрата була схожа на новий удар ножем у серце. Дзеркало не просто показувало картини, воно змушувало проживати їх зсередини, так ніби вона знову й знову помирала разом із кожною версією себе.

Інше місто, інший час. Близько п’ятисот років тому.

У дзеркалі проявилася околиця маленького поселення. Сніг вкривав дахи, а ранковий туман ховав обриси лісу.

Ілейна — молода вчителька магії, ніжна й уважна до кожного учня, хоча в її очах жила тиха самотність.

Дарен — мандрівник, який ховав червоні очі під капюшоном. Напівдемон, змушений тікати від переслідувань Ковену.

Їхня зустріч сталася в лісі, де Ілейна заблукала, збираючи трави. Дарен повернув її до міста, і дорогою вони розговорилися. Кожен жест, кожен короткий погляд ніби будив забуті спогади.

Він залишився в містечку довше. Вони зустрічалися щодня: біля струмка, у лісі, на тихих стежках, де нікого не було поруч. Закохувалися повільно, але невідворотно.

Одного вечора Ілейна зізналася:

— Відчуваю, ніби чекала тебе все життя.

Дарен відповів так само щиро:

— Я також. Ніби шукав щось, не розуміючи що. А тепер знаю.

Щастя тривало недовго. Гінці Ковену вистежили Дарена. Вони прийшли вночі. Він намагався боротися, проте сили були нерівними. Ілейна закрила його собою і закричала:

— Він не злочинець! Я кохаю його!

Командир гвардії відповів холодно:

— Тоді ви обидва порушники закону.

Дарена стратили на світанку. Ілейну кинули в камеру. Вона згасла за місяць — не від хвороби, а від розбитого серця.

Її останні слова, тихі й майже неслышні, дзеркало передало з моторошною ясністю:

— Знайдемо одне одного знову… Обіцяю…