ГЛАВА 24. КОЛИ МИНУЛЕ НАЗДОГАНЯЄ

Ніч перед судом минула для Раеля без сну. Він лежав у своєму ліжку в заїзді, дивився в стелю і безкінечно обертав у думках усе, що вони дізналися за останні дні.

Медальйон, знайдений у схованці Корвіна, не виходив із голови. Прокляття, яке Рада наклала як інструмент контролю. Селія, що намагалася захистити майбутні покоління й заплатила за це власним життям. Усі ці фрагменти складалися в картину, яка більше ніколи не дозволяла йому сприймати Раду так, як раніше.

Тепер саме він разом з Ліарою мали спробувати розірвати це прокляття публічно, перед усім Ковеном, під поглядами тих, хто створив цю пастку. Якщо їхня спроба виявиться невдалою, обох можуть страчувати або, що ще гірше, прокляття посилиться настільки, що вони вже ніколи не зможуть бути разом у жодному житті.

Раель торкнувся долоні, де руна тьмяно мерехтіла в темряві. Ледь відчутне тепло нагадувало про те, що десь у місті Ліара також не спить і думає про нього, так само готуючись до завтрашнього дня.

Раель заплющив очі, намагаючись уповільнити хаотичні думки й хоча б на мить вирватися з напруження цього дня. Проте замість тиші відчув раптове тягнення - сильне, невідворотне, майже фізичне. Здавалося, невидимі нитки хапали його зсередини та тягли в один напрямок, закликаючи покинути кімнату.

Він підвівся різко, бо впізнав це відчуття. Його охопило точно так само, коли він уперше побачив Ліару на площі. Тоді душа відгукнулася першою, впізнавши когось втраченого давно, ще до того, як він усвідомив, що стоїть перед зовсім незнайомою жінкою.

Раель підійшов до вікна й визирнув на вулицю, огорнуту холодним сріблястим сяйвом майже повного місяця. Місто спало й виглядало тихим, та тиша вмить зникла для нього, щойно він побачив постать під вікном.

Ліара стояла біля невеликої площі, просто під вікнами заїзду. На ній був темний плащ без капюшона. Її обличчя виглядало блідим у місячному світлі, проте очі сяяли так яскраво, що Раель відчув їхній погляд навіть на відстані.

Раель не вагався ні секунди. Він швидко вдягнувся, зробив це майже беззвучно й обережно прочинив двері. Гвардієць, що мав стежити за ним ночами, спав у кріслі поруч. Його рівне, гучне хропіння підтвердило: небезпека бути поміченим мінімальна.

Раель спустився сходами, не зачепив жодної сходинки. Коли опинився на вулиці, прохолодне нічне повітря повернуло йому ясність думок, проте серце продовжувало битися швидше, відгукуючись на той самий невидимий поклик.

Ліара чекала біля фонтану на площі навпроти заїзду. Вода в ньому ледь шуміла під подихом нічного вітру, і цей тихий звук робив сцену майже нереальною. Коли вона побачила Раеля, її усмішка виявилася сумною, проте щирою, такою, що змушувала забути про страх суду й загрозу, яка чекала на них обох.

- Ти відчув, - тихо промовила вона, коли він підійшов ближче.

- Так, - відповів Раель. - Наче ти покликала мене.

- Я не кликала словами, - зізналася Ліара. - Проте думала про тебе надто сильно. Мабуть, зв’язок передав це сам.

Вона опустила погляд на свою долоню. Руна там світилася яскравіше, ніж будь-коли раніше, наче відгукувалася на його присутність.

- Я не могла заснути, - сказала Ліара тихо. - Думала про завтрашній суд, про те, що ми побачимо в Дзеркалі Правди, і про наслідки, якщо не витримаємо випробування.

Раель узяв її за руку й переплів пальці з її пальцями. Тепло її долоні додало йому впевненості, яку він намагався передати й їй.

- Ми витримаємо, - сказав він так само тихо, але твердо. - Разом.

Ліара підвела на нього погляд, і в її очах промайнула вразливість, яку вона рідко дозволяла собі показувати.

- Я боюся, Раеле. Боюся того, що побачу. Минулі життя можуть бути сповнені болю. Ми не знаємо, скільки разів втрачали один одного, скільки разів нас роз’єднувало прокляття.

Раель притягнув її до себе, обійняв, даючи їй можливість спертися на нього не лише фізично, а й душею.

- Я теж боюся, - прошепотів він чесно. - Проте більше боюся майбутнього, де нас знову розлучать. Якщо не спробуємо розірвати прокляття зараз, воно знову знайде шлях стати між нами. Можливо, не в цьому житті, але в наступному ми знову будемо шукати одне одного, не знаючи чому.

Він ледь відхилився, щоб подивитися їй в очі.

- Твоя бабуся залишила тобі Дзеркало Правди не випадково. Вона знала, що настане момент, коли ти зробиш вибір. І я бачу, що ти сильна. Ми обоє достатньо сильні для цього.

Ліара торкнулася його щоки ніжним рухом, ніби хотіла зняти частину тягаря, який він носив у собі.

- Як ти завжди знаходиш правильні слова?

Раель усміхнувся стримано, трохи втомлено.

- Не завжди, - відповів він. - Проте з тобою все інакше. Поруч із тобою навіть найважчі речі здаються зрозумілішими й легшими.

Вони залишалися в обіймах ще певний час, не звертаючи уваги ні на холод, ні на тишу, що огортала площу. Ця мить здавалася захищеною від усього зовнішнього світу.

Тоді Ліара промовила тихо:

- Розкажи мені щось із твого минулого. Те, про що не знає ніхто.

Раель замислився. Думки перегортали давні спогади, немов старі сторінки, що довго чекали на те, щоб їх відкрити.