ГЛАВА 23. ПОЛОВИНА ІСТИНИ

Раель дивився на медальйон довго і уважно, ніби намагався побачити не лише руни, а й наміри, закладені в камінь. Усвідомлення приходило повільно, проте невідворотно, і з кожною секундою його обличчя ставало серйознішим.

— Це ключ, — сказав він тихо, але в його голосі звучала впевненість. — Механізм, який Рада використала для створення прокляття. І той самий механізм може або зруйнувати його, або закріпити назавжди.

Він перевів погляд на Ліару. Їхні очі зустрілися, і між ними промайнуло розуміння, яке не потребувало слів.

— Все залежить від того, хто скористається медальйоном і з яким наміром, — додав він.

Ліара кивнула й відповідала з такою ж непохитністю:

— Я відчула ту саму двоїстість. Артефакт зберігає рівновагу. Він може дати свободу або створити вічні окови. Прокляття не є сталим. Воно змінюється разом із волею того, хто ним керує.

Кассандра спостерігала за цим обміном поглядів так, ніби намагалася зважити кожне їхнє слово. В її очах з’явився страх, не спрямований на них, а на щось значно більше й темніше.

— Якщо це так, поясніть мені одне, — сказала вона. — Чому саме Корвін тримав артефакт? Навіщо він приховував його в підвалі?

Раель вдихнув глибше, перш ніж відповісти.

— Він знав про прокляття. Він і Торен працювали над його розумінням. Вони знайшли медальйон і збагнули, що Рада створила щось набагато небезпечніше, ніж визнавала офіційно. Їхнє дослідження могло привести до викриття. Саме тому їх убили, перш ніж вони встигли завершити відкриття.

Ліара додала спокійним, але твердим голосом:

— Ті, хто бажає зберегти прокляття, бояться правди. Корвін і Торен були занадто близькими до неї.

Між ними запанувала тиша, наповнена гострим усвідомленням: знайдений артефакт не просто доказ. Він змінював природу всієї справи.

Кассандра загорнула медальйон назад у тканину, рухаючись із такою обережністю, ніби мала справу з отруйною істотою, що може прокинутися від найменшого необережного жесту. Вона видихнула повільно, намагаючись зібрати думки, після чого промовила:

— Я повинна негайно доповісти Раді про цю знахідку. Артефакт небезпечний, і тримати його тут ризиковано. Він має перебувати під офіційним контролем.

Раель відреагував різко й майже відразу, бо її слова зачепили найболючішу частину всієї ситуації.

— Цього не можна робити, — сказав він упевненим голосом. — Якщо артефакт опиниться в руках Ради, його знищать або використають, щоб зробити прокляття непорушним. Вони давно прагнуть закріпити владу над усіма, хто має демонічну кров.

Кассандра стиснула губи.

— Ви звинувачуєте Раду в умисному маніпулюванні забороненою магією?

— Я не висуваю звинувачень без доказів, — відповів Раель, хоча тон його голосу видавав значно більше, ніж слова. — Проте маю факти. Торена й Корвіна вбили люди, які боялися правди про походження прокляття. Ті самі люди зараз сидять у будівлі Ради. Якщо артефакт потрапить до них, ми втратимо шанс викрити їхні дії.

Кассандра перевела погляд із медальйона на Раеля, зважуючи ризики.

— Тоді скажіть, що ви пропонуєте?

— Дайте мені час до суду післязавтра, — відповів він. — Я досліджу артефакт і підготую докази. На суді ми представимо медальйон публічно. Перед усім Ковеном. У присутності свідків, де Рада не зможе діяти таємно.

Кассандра мовчала довго. Її думки, здавалося, боролися між обов’язком і здоровим глуздом. Нарешті вона кивнула, ніби важко, але остаточно.

— Гаразд. Проте пам’ятайте, що артефакт залишається під моєю охороною. Ви матимете доступ до нього лише в моїй присутності.

— Це мене влаштовує, — сказав Раель.

У цей момент Ліара ледь торкнулася його руки, передаючи більше підтримки, ніж могли дозволити собі слова. На їхніх долонях на мить спалахнули руни зв’язку, і Кассандра помітила цей відблиск. Вона насупилася, але не озвучила жодного зауваження.

Решту дня вони провели в бібліотеці Ковену, де стояла напівтемрява й пахло старими пергаментами, чорнилом та магічними реагентами. Гвардійці зайняли місця біля входу, а Кассандра сіла поруч із ними за окремий стіл, уважно стежачи за кожним рухом Раеля та Ліари. Вона не втручалася, проте її присутність нагадувала про те, що кожне слово й кожен жест відтепер перебувають під наглядом.

Раель працював із давніми демонічними текстами, які містили опис ритуалів, пов’язаних із каменем-носієм та магією крові. Кожен уривок вимагав надзвичайної уваги, адже невірне трактування могло приховати істотну деталь або створити хибний зв’язок. Він гортав сторінки одну за одною, порівнював символи та шукав навіть найменшу згадку про артефакти подібної форми.

Ліара працювала інакше. Вона поклала долоні поруч із медальйоном — не торкаючись його — і спрямовувала свою силу в камінь, обережно заглиблюючись у магічні шари, які не відчувалися звичайним чуттям. Інколи вона затримувала подих, інколи заплющувала очі, ніби слухала щось, що не мало звуку. Поступово в її погляді з’являлося дедалі більше розуміння, яке неможливо було прочитати в книгах.

Обоє працювали мовчки, і це мовчання поступово перетворювалося на цілісну картину.