ГЛАВА 21. ТАЄМНА ЗУСТРІЧ

Ліара терпляче чекала, доки в будинку остаточно запанує тиша. Батьки лягли спати близько опівночі, виснажені подіями дня, й їхні кімнати швидко занурилися в глибокий спочинок. Гвардієць, який патрулював вулицю біля їхнього будинку, змінився о першій годині ночі. Ліара спостерігала крізь вузьку щілину в шторах, як один маг передавав чергування іншому, і уважно зафіксувала в пам’яті кожен рух.

Новий охоронець виявився молодшим і менш досвідченим за попередника. Після кількох кіл він спирався на стіну будинку навпроти, намагаючись стримати позіхання, але втома швидко брала своє. Через певний час його повіки злипалися, а тіло похитувалося, ніби він засинав просто стоячи. Ліара зрозуміла, що саме ця мить дає їй шанс на втечу.

Вона швидко одягла темну сукню й накинула плащ із глибоким капюшоном, який приховував обриси фігури. Магічний кристал для освітлення ляг у кишеню, серед дрібних речей, що не видавали звуку під час руху. Після цього вона підійшла до вікна своєї кімнати – того самого, звідки побачила Раеля вперше. Вікно виходило на задній двір із кількома старими деревами, і, коли Ліара прочинила раму без жодного скрипу, всередині неї знову з’явилося знайоме хвилювання.

Вона обережно висунулася з вікна і оглянула простір унизу. До землі було два поверхи – висота не здавалася небезпечною для вправної людини, проте неідеальне падіння могло обернутися травмою, яка знищила б усі її плани. Ліара вдихнула глибше, заспокоїла серцебиття й прошепотіла заклинання, яке знала з дитинства. Легка, м’яка магія огорнула її тіло, створюючи невидиму опору. Це була левітація, одне з перших умінь, які передавала бабуся, і воно завжди діяло надійно, навіть коли інші сили відмовлялися слухатися.

Рада висловила категоричну заборону на будь-яке використання магії, проте Ліара давно перестала сприймати це як реальне обмеження. Її свобода вже існувала лише формально, а щоденні перевірки й пильний нагляд перетворили життя на тісну клітку. Тому заборона здавалася лише черговим ланцюгом, який вона готова була порушити заради власного вибору. Вона ступила на підвіконня і повільно спустилася вниз, контролюючи кожен рух, доки ноги не торкнулися трави. Приземлення було настільки м’яким, що не потривожило навіть ранкових птахів.

Вона відразу завмерла, прислухаючись до кожного звуку вулиці. Позаду не чути було жодного руху, а гвардієць попереду продовжував боротися зі сном, навіть не здогадуючись, що вартує порожню вулицю. Переконавшись, що її втеча лишилася непоміченою, Ліара швидко прямувала до задньої огорожі й подолала її з тією ж спритністю, яку колись відточувала під наглядом бабусі. На іншому боці починався вузький провулок, що вів до околиць міста. Ліхтарі на цій частині шляху траплялися рідко, і тіні падали довгими смугами, створюючи відчуття прихованої стежки, яка чекала саме на неї.

Ліара рухалася швидко, проте кожен крок залишався виваженим і майже безшумним. Вона трималася тіней, уникаючи освітлених ділянок і не ризикувала навіть раз поглянути на головні вулиці, де нічні патрулі могли з’явитися будь-якої хвилини. Маршрут запам’ятала ще з першої зустрічі з Раелем, тому трималася знайомих поворотів, які вели до старого саду за містом. Саме там вони побачили одне одного вдруге, серед густого жасмину, аромат якого завжди здавався їй передвісником чогось нового та небезпечного, хоча наповнював серце спокоєм.

Домовлятися про цю зустріч не було можливості, оскільки гвардійці уважно відстежували не тільки їхні слова, а й найменші рухи. Проте Ліара не сумнівалася, що Раель відчує її намір так само чітко, як вона відчувала його присутність завдяки руні на долоні. Теплий пульс руни ніби спрямовував її вперед, підсилюючи впевненість у тому, що шлях правильний і він уже чекає на неї серед тіней старих дерев.

Коли вона дісталася відкритої галявини в глибині саду, погляд відразу зупинився на постаті під розлогим дубом. Раель сидів, притулившись спиною до стовбура, і спостерігав за небом крізь мереживо гілля. Місяць завис майже над ним, заливаючи простір холодним срібним світлом, яке підкреслювало кожну рису його обличчя. Він почув її кроки ще до того, як підвів голову, і в цьому впізнаванні було більше ніж чутливість напівдемона – це була тиха радість того, хто давно чекав.

Раель підвівся з трави й розвернувся до неї, ніби кожен рух відповідав внутрішньому поклику. Ліара стояла на краю галявини, і плащ спадав темною хвилею з її плечей. Вона скинула капюшон, дозволяючи волоссю впасти на спину м’якою тінню, що мерехтіла в місячному світлі. Її обличчя здавалося трохи блідішим, ніж удень, проте очі сяяли так яскраво, що навіть віддалений птах, який співав у верхівках дерев, не міг відволікти Раеля від цієї миті.

- Ти прийшла, -  сказав він тихо, і голос звучав хрипко, ніби кожне слово долало шлях крізь надмір емоцій.

-  А ти сумнівався? -  усміхнулася вона, скорочуючи відстань між ними.

-  Ні, -  зізнався Раель. - Знав, що прийдеш. Відчував.

Коли Ліара підійшла зовсім близько, вони зупинилися одне навпроти одного так природно, ніби цю мить створив сам сад. Жасмин, який розрісся довкола галявини, наповнював повітря густим ароматом, що огортав їх теплою хвилею. У верхівках дерев долинала мелодія нічного птаха, і його спів додавав зустрічі несподіваної ніжності.

- Це ризиковано, - сказав Раель, хоч не зробив ані кроку назад. - Якщо гвардійці дізнаються...

Ліара відповіла без вагань, і в її голосі звучала впевненість, яка ламала сумніви:
- Не дізнаються, - перебила Ліара. - Я була обережною.