ГЛАВА 19. ПЕРШИЙ ПОЦІЛУНОК

Вони вийшли з підвальної бібліотеки, коли місто вже занурилося в тишу. Нічні вулиці Срібного Гаю були порожні, освітлені лише ліхтарями, що тремтіли блакитним сяйвом уздовж вузьких проходів. Повітря мало запах холодної сирості та нічних квітів, які розкривалися тільки після заходу сонця.

Раель тримав під пахвою книги, які вони забрали з архіву, зокрема щоденник Ельвіри та кілька заборонених трактатів. Ліара йшла поруч, занурена в слова бабусі, що й досі звучали в її пам’яті.

«Ліара має демонічну кров. Вона також під прокляттям».

Їхні кроки луною відбивалися між кам’яними стінами. Вони рухалися мовчки, з дивною синхронністю, ніби не вперше йшли поруч у такій тиші. Було в цьому відчуття чогось знайомого, майже забутого, як спогад із давнього сну.

Біля невеликого фонтану Раель раптом зупинився.

Ліара, яка йшла ледь попереду, озирнулася. Місяць стояв високо, і його світло торкалося води, перетворюючи її на срібну гладінь. У цьому м’якому сяйві Раель виглядав інакше - ніби тінь і полум’я злилися в одне ціле.

Він повільно поставив книги на край фонтану, повернувся до неї та взяв за руку. Дотик був несподівано теплим. На Ліариній долоні одразу спалахнула руна — тонка золота лінія, що ожила разом із її серцем.

- Ліаро, - почав він тихо, ніби боявся, що голос злякає цю мить. - Я намагаюся знайти слова, але кожні здаються... неправильними.

Вона бачила, як він бореться. Його погляд шукав щось у її очах, можливо, дозвіл, підтвердження, відповідь. Проте правда була очевидною: слова справді були зайвими.

Усе між ними вже було сказано без жодного звуку.

Вона ступила ближче. Раель завмер, затамувавши подих. Місячне світло відбивалося в його очах, роблячи їх глибшими, темнішими, майже небезпечними... і водночас беззахисними.

- Не потрібно пояснень, - прошепотіла вона. - Не зараз.

Він ледве вловимо хитнув головою, ніби погоджувався, і водночас ніби боявся повірити в те, що бачить. Ліара піднялася на носках, наближаючись. Серце билося так гучно, що вона відчувала кожен удар у горлі.

- Ліаро... - це прозвучало як попередження і благання водночас.

Але відстань між ними більше не мала значення.

Вона з’єднала їхні губи в поцілунку.

Дотик був ніжним, майже невпевненим, наче обидва боялися зруйнувати цю крихкість. Проте за мить усе змінилося. Раель обійняв її талію, притягнув до себе, і поцілунок поглибився, став повнішим, теплішим.

Це був не просто перший поцілунок - це було впізнання. Неначе душі, що блукали століттями, нарешті знайшли одна одну. У ньому було те, що не вимірюється словами: смуток усіх втрат, тремтіння надії, прихована сила, що спить у серці кожної живої істоти.

Ліара заплющила очі. Раелеві губи були теплими, м’якими, злегка тремтячими. Її пальці ковзнули йому у волосся, і він відповів тихим стогоном - нестримним, неприхованим. Демонічна частина Раеля вітала цей дотик, ніби довго чекала його.

Мить здавалася нескінченною.

Коли вони відсторонилися, Ліара спиралася лобом на його лоб. Обоє дихали важко, ніби щойно вирвалися з води.

- Раеле... - прошепотіла вона, і його ім’я прозвучало, наче клятва.

- Ліаро, - відповів він так само тихо.

І саме в цю мить сталося щось дивовижне.

Руни на їхніх долонях, які до цього ледь тліли, спалахнули потужним золотим сяйвом. Лінії стали чіткішими, складнішими, мов живі. Вони пульсували разом із серцями - рівно, синхронно, як єдиний ритм.

- Вони змінилися, - прошепотіла Ліара, майже не вірячи власним очам.

- Поцілунок посилив зв’язок, - відповів Раель.

Коли він переплів пальці з її пальцями, їхні руни на мить злилися в один символ — досконалий, гармонійний, мов витвір древніх майстрів.

- Виглядає... красиво, - тихо сказала вона.

- Як і ви, - відповів він, і його голос був надзвичайно ніжним.

У цю мить між ними здійнялася хвиля енергії. Вона вирвалася назовні, пройшла крізь вулицю, розлилася містом. Невидима для звичайних людей, проте відчутна для кожного мага.

У храмі Верховна Ілларія розплющила очі різко, ніби хтось вилив на неї холодну воду. Вона відчула спалах, який пробився крізь численні захисні плетива.

- Ні... - прошепотіла вона, піднімаючись. - Не знову.

Їй не потрібні були пояснення. Вона знала цю силу. Це була печатка зв’язку — заборонена магія, що одного разу вже ледь не зруйнувала підвалини Ковену.

Якщо вона розквітне повністю, прокляття буде зламано. А разом із ним — влада Ради.

На іншому кінці міста Селіна також відчула хвилю магії. Вона стояла на даху й дивилася в той бік, звідки прийшов спалах.

Посміхнулася холодно.

- Отже, все почалося, - прошепотіла вона.

Її усмішка була такою, що від неї мороз ішов шкірою.

Прокляття наближалося до зламу. І вона не збиралася дозволити цьому статися.