ГЛАВА 15. ЗІЗНАННЯ ДЕМОНА

Вони повернулися до заїзду, коли перші промені світанку вже торкалися горизонту. Руїни будинку Торена залишилися позаду, проте образ Селіни, оточеної магією, не відпускав їх обох.

Раель відчинив двері своєї кімнати й пропустив Ліару всередину. Вона була вкрита пилом, волосся розпатлане, обличчя бліде від утоми й шоку. Але в очах усе ще палало полум’я – рішучість, сила, впертість жити далі.

– Сідайте, – сказав Раель, вказуючи на крісло біля каміна. – Я розпалю вогонь.

Ліара вмостилася, загорнувшись у спинку крісла, спостерігаючи, як він підкладає дрова й шепоче коротке заклинання. Полум’я спалахнуло відразу, наповнюючи кімнату теплом і м’яким світлом.

Раель сів у друге крісло навпроти. Вони довго мовчали, слухаючи потріскування вогню й далекі звуки міста, що поволі прокидалося.

Нарешті Ліара озвалася:

– Селіна. Член Ради. Вона вбила Торена.

– Так, – тихо підтвердив Раель. – І схоже, це не її перший злочин. Селія, дружина Торена, теж загинула з її вини.

Ліара заплющила очі, потерла скроні.

– Бабуся знала Селіну. Вони дружили. Вона ніколи не вірила, що Селія просто зникла. Завжди казала: хтось приховує правду.

– Ваша бабуся виявилася далекоглядною, – відповів Раель. – Тепер постає інше питання: що ми робитимемо з цим знанням? Селіна на волі. Вона користується демонічною магією.

Ліара розплющила очі й подивилася на нього.

– Треба розповісти Раді. Показати все, що ми знаємо.

– Чим ми доведемо її вину? – гірко всміхнувся Раель. – Будинок зруйновано. Печатка на стіні зникла разом із каменем. Символ на папері – єдине, що нам лишилося, і Селіна без зусиль скаже, що ми підробили його.

– Тоді що? – Ліара різко підвелася й почала ходити кімнатою, немов загнана в кут. – Просто сидіти й чекати, поки вона знову вб’є? Когось із Ради? Батьків? Вас?

Раель стежив за її рухами, і в ньому щось обірвалося. Він більше не міг тримати частину правди під замком. Після тієї ночі він більше не міг мовчати. Особливо перед нею.

– Ліаро, – покликав він тихо.

Вона зупинилася, обернулася до нього. У погляді – тривога й напруга.

– Сядьте, – попросив він. – Мені потрібно щось сказати. Те, що я приховував від усіх.

Вона повільно повернулася до крісла й опустилася назад, не відводячи від нього очей.

– Що трапилося?

Раель глибоко вдихнув. Від цих слів не було дороги назад. Вони могли змінити все між ними. Але іншого шляху він не бачив.

– Ви знаєте, що я напівдемон, – почав він. – Та це лише частина істини. Мій батько був не просто демоном. Він належав до Давніх – тих, хто існував ще до розділення світів. Його сила була колосальною.

Ліара слухала мовчки.

– Мати була звичайною людиною. Мати була звичайною людиною, далекою від магії та кланів. Вони зустрілися випадково й полюбили одне одного всупереч усім правилам. Коли я народився, батько мусив піти: інші демони не пробачили б йому такого союзу. Перед тим, як залишити нас, він дав мені дар.

Раель подивився на власні долоні.

– Здатність відчувати правду. Читати емоції, бачити наміри, відрізняти брехню від щирості. Це не людська магія, Ліаро. Це частина його сили, вшита в мою кров.

Він підвів на неї погляд.

– Я користувався цим усе життя. Щоб знаходити вбивць, розплутувати справи, виживати там, де напівдемонів ненавидять просто за сам факт існування. Але є одна деталь, про яку не знає ніхто.

– Яка саме? – Ліара говорила так тихо, ніби боялася злякати його відвертість.

– Цей дар не працює на тих, у кому тече демонічна кров, – зізнався він. – Я не можу «прочитати» іншого напівдемона. Для мене вони – тиша. – Він поглянув їй просто в очі. – Саме тому я не зміг відчути вас від самого початку. Саме тому ви були такою дивною для мене. Ви єдина в цьому місті, чиї емоції залишаються для мене за завісою.

Ліара дивилася на нього, і на обличчі відбивався цілий спектр почуттів.

– Ви підозрювали, що я напівдемон, ще до того, як Рада все озвучила? – запитала вона.

– Так, – визнав Раель. – Але не був упевнений. Існують люди з настільки потужними ментальними щитами, що я теж нічого не бачу. Та з вами було інакше. Ніби щось знайоме й чуже одночасно.

Він підвівся, підійшов до вікна, глянув на місто, що повільно заливалося ранковим світлом.

– Демон у мені реагував на вас з першої миті. Співав, ревів, вимагав бути ближче. З жодним іншим напівдемоном такого не було. Тільки з вами.

Він повернувся до неї, і голос його став м’якшим, майже крихким:

– Я кажу про це зараз, бо не хочу далі будувати наші стосунки на недомовках. Ви повинні знати, із ким маєте справу. Хто я. Яким є насправді. І що відчуваю, коли ви поруч.

Настала пауза. Ліара сиділа нерухомо, розглядаючи його, а він нічого не міг зчитати – і від цього було майже страшніше, ніж якби бачив у ній страх чи відразу.