ГЛАВА 13. ПІДОЗРА

Раель ішов до будинку Ліари швидко, майже несвідомо прискорюючи крок із кожною хвилиною. Вулиці Срібного Гаю здавалися йому надто вузькими, повітря — надто важким. Він ішов знайомим маршрутом, але думки весь час поверталися до підвалу Ради, до темної плями на шиї Торена, до спалаху демонічної енергії, яку він відчув. Треба було встигнути розповісти Ліарі все, перш ніж хтось інший подасть їй цю правду в перекрученому вигляді.

Він мав пояснити, що вбивця не відьма, що сліди належать комусь із демонічною сутністю. Мав сказати про небезпеку, що рухається містом невидимою тінню. І водночас серце стискалося від думки, як вона відреагує на звістку про власну кров, про те, що її життя ніколи не було таким простим, як здавалося.

Коли до будинку залишалося кілька поворотів, над містом пролунав дзвін. Один удар, другий, третій — важкі, уривчасті звуки вдаряли по повітрю, змушуючи його тремтіти. Це був не звичайний вечірній сигнал, а тривожний поклик, який у Срібному Гаю означав одне: екстрене зібрання Ковену.

Раель зупинився посеред вулиці. Дзвони ніби проходили крізь грудну клітку холодними хвилями. Пояснення не були потрібні. Рада ухвалила рішення діяти негайно.

Він різко розвернувся й побіг у протилежний бік — до центральної площі. Уздовж вулиць уже рухалися маги, що виходили з будинків цілими родинами. Вони мовчки вдягали мантії, зачиняли двері, поспіхом крокували у напрямку площі. У повітрі висіла напруга, від якої шкіра вкривалася мурашками.

Центральна площа Срібного Гаю завжди здавалася просторою, але цього разу вона ніби звузилася. У центрі стояв високий поміст, освітлений магічними кристалами, що відкидали м’яке блакитно-фіолетове світло. На ньому вже розташувалися члени Ради: Елара з кам’яним виразом обличчя, Міра з трохи звуженими очима, Селіна, яка виглядала втомленою. Верховна Ілларія стояла в центрі, її мантія кольору нічного неба колихалася від легкого вітру.

І поруч із ними, трохи осторонь, між двох гвардійців, стояла Ліара.

Раель завмер, ніби наткнувся на невидиму стіну. Все навколо зникло, залишилися тільки вона і поміст. Сіра проста сукня, волосся зібране в косу, що спадала на плече, шкіра блідіша, ніж зазвичай. Вона не озиралася на натовп, погляд її був спрямований вдалечінь, ніби вона намагалася відгородитися від десятків очей.

Тільки руки видавали її стан: пальці були міцно стискані, суглоби побіліли від напруги.

Демон усередині Раеля відгукнувся риком, який він відчув фізично, десь у ділянці сонячного сплетення. Це було не просто обурення. То було бажання розірвати простір, стати стіною між нею і всім світом. Людська частина зусиллям волі змусила його залишитися на місці, принаймні на кілька митей.

Ілларія підняла руку, кристали на помості відреагували слабким спалахом, і шум на площі стих.

– Маги Срібного Гаю, – почала вона. Її голос, посилений закляттям, легко долітав до найвіддаленіших країв площі. – Сьогодні Рада має оголосити рішення щодо смерті Майстра Торена.

Шепіт пройшов хвилею. Хтось у натовпі хмикнув, хтось стиснув плащ ближче до тіла. Раель відчув, як напружуються м’язи на спині.

– Після повторного вивчення обставин, – продовжила Ілларія, – Рада дійшла висновку, що головною підозрюваною у вбивстві є Ліара Морен.

Площа наче вибухнула звуком. Хтось вигукнув щось обурене, дехто схлипнув, інші, навпаки, зашепотілися з цікавістю. Раель стояв нерухомо, відчуваючи, як усередині з’являється порожнеча. Це сталося швидше, ніж він встиг хоч якось втрутитися.

Ілларія зачекала, поки гомін стихне, і продовжила:

– Факти такі. По-перше, саме Ліара Морен була останньою, хто спілкувався з Майстром Тореном до його смерті. По-друге, між ними існував конфлікт: Торен наполягав на укладанні шлюбу, чинячи тиск, що суперечив її волі. По-третє, ми отримали підтвердження, що її батько, Даріус Морен, має демонічну кров. Отже, у самій Ліарі може проявлятися демонічна сила.

Кожне слово падало на площу, як камінь у воду. На дівчину дивилися вже не просто як на жительку міста, а як на потенційну загрозу.

Міра зробила крок вперед, тінь упала на її обличчя, роблячи риси ще гострішими.

– Ліаро Морен, – промовила вона, – що ви можете сказати на свій захист?

Ліара повільно підняла голову. Її погляд ковзнув по обличчях членів Ради, потім зупинився на магах внизу. Нарешті вона знайшла очима Раеля. У ту мить між ними промайнуло щось невидиме, як лінива блискавка між двома близькими грозовими хмарами.

– Я невинна, – сказала вона. Її голос не був гучним, але у тиші, що настала, його почули всі. – Я не вбивала Майстра Торена. Не використовувала демонічну силу. І дізналася про свою кров тільки зараз, разом із вами.

Вона повернула голову й подивилася вглиб натовпу, туди, де стояли її батьки. Даріус виглядав старішим, ніж зазвичай, ніби за одну годину на нього звалили роки. Ельра притискала руки до рота, щоб стримати ридання.

– Чому ви мовчали? – запитала Ліара. – Чому я дізнаюся про це так?

Даріус зробив крок уперед, проте гвардієць поклав йому руку на плече, зупиняючи.

– Ми прагнули захистити тебе, – вимовив він, і голос його був хрипким. – Правила Ковену щодо демонічної крові залишаються жорсткими, навіть якщо зовні цього не видно. Ми боялися, що правда забере в тебе шанс на нормальне життя.

Елара, яка до цього мовчала, вирівнялася і заговорила різко:

– Незнання не звільняє від відповідальності. Демонічна кров робить вас потенційно здатною до застосування тієї сили, яка могла вбити Майстра Торена.

– Ні, – тихо, але виразно сказав Раель.

Він сам не помітив, як це слово вирвалося вголос. Кілька голів у натовпі повернулися в його бік.

Гвардійці торкнулися рук Ліари, готуючись повести її, і саме в цю мить щось у Раелі змінилося. Демонічна частина його істоти перестала просто спостерігати.

Він зробив крок уперед, потім ще один. Натовп розступався перед ним, хоча він нікого не просив. Коли ноги самі винесли його до помосту, він уже не зупинився.