ГЛАВА 11. САД ЖАСМІНУ

Ліара стояла в кімнаті Раеля, тримаючи книгу так міцно, ніби вона була останньою опорою серед раптової тісноти повітря. Стіни навколо здавили її з усіх боків. Зачинені вікна тримали всередині запах старого дерева й сухих трав, якими наповнювали кімнату попередні мешканці. Атмосфера стала задушливою, і вона відчула, як щось усередині стискається, не дозволяючи зробити повний вдих. Їй потрібно було вирватися звідси, знайти простір, де думки рухатимуться вільно, а магія зможе дихати разом з нею.

– Мені важко продовжувати цю розмову тут -  сказала вона, намагаючись зберегти спокійний тон, хоча пальці, що тримали книгу, тремтіли від напруги -  Повітря здається надто важким.

Раель спостерігав за нею уважно, але в його погляді не було осуду. Він тільки мовчки чекав, даючи їй простір, який їй так бракувало.

– Де вам зручніше говорити?, запитав він тим самим тихим голосом, у якому завжди звучала стримана впевненість.

Ліара розгублено провела поглядом по кімнаті, ніби намагалася знайти відповідь на стінах, але думка прийшла сама по собі. Десь у глибині пам’яті спалахнув образ: білий жасмин, залитий сонцем, м’яке шурхотіння трав і бабусині руки, що пестили її волосся. Це місце завжди було для неї прихистком.

– Старий сад за містом -  вимовила вона нарешті - Там, де ростуть жасмини. Я приходила туди в дитинстві з бабусею. Колись це було місце сили, і навіть тепер воно зберігає свою магію.

Раель кивнув, приймаючи рішення без жодних вагань.

– Коли ми вирушаємо?

– Через годину. Я хочу трохи зібратися з думками, а вам, мабуть, теж знадобиться час.

Вона описала йому шлях: від східної брами потрібно пройти старою дорогою до лісу, а потім знайти залізну арку, заплетену плющем. Ця арка завжди здавалась їй воротами між двома світами.

– Я знайду це місце - сказав Раель упевнено.

Ліара кивнула і вже зробила крок до дверей, але раптом зупинилася, обернулася й поглянула на нього з тишею вдячності в очах.

– Дякую. Ви не ставите зайвих запитань. Це багато для мене значить.

– Я довірятиму вам за будь-яких обставин - відповів він. У його голосі не було ані тіні перебільшення.

Ліара залишила книгу на його столі, бо відчула: більше не потребує її. Усі важливі слова вже закарбувалися в пам’яті.

Старий сад зустрів її запахом жасмину ще до того, як вона ступила під арку. Ліара прийшла раніше, ніж домовилися, адже їй потрібен був час, щоб упорядкувати емоції, що вирували в грудях. Вона вдихнула глибше й відчула, як серце трохи заспокоюється. Сад виглядав майже так само, як у дитинстві: старі дерева, обвиті білими квітами, а поруч пролягали знайомі з дитинства зарослі доріжки, які мерехтіли в світлі сонця. Хоча час залишив на ньому свій слід, дикість цього місця зберігала особливу красу.

Вона пройшла до середини саду й знайшла стару лавку, яка дивом досі не розсипалася. Сівши, вона заплющила очі та дозволила магії цього місця огорнути її. Вітер лагідно ворушив листя, бджоли гуділи, перелітаючи з квітки на квітку, а птахи співали так, ніби розповідали свої таємниці.

Кроки пролунали тоді, коли Ліара майже перестала думати про час. Хтось рухався стежкою впевнено, хоча шлях сюди не знали навіть деякі місцеві мешканці. Вона розплющила очі й побачила Раеля на краю галявини. Світло, що пробивалося крізь крону дерев, лягало на його обличчя плямами світла й тіні, створюючи відчуття, ніби він сам став частиною цього лісу.

– Я відчував, що знайду вас саме тут -  сказав він, зробивши крок уперед.

Ліара подивилася на нього з легким здивуванням.

– Ви йшли так впевнено, ніби бували тут раніше.

Раель на мить затримав погляд на квітах навколо, а тоді повільно відповів:

– Мені важко це пояснити. Здається, ніби тіло пам’ятало шлях, хоча розум запевняє у протилежному. Аромат жасмину супроводжує мене з моменту, коли я в’їхав у ваше місто, і саме тут аромат стає відчутнішим.

Ліара зробила легкий жест, запрошуючи його сісти поруч.

– Сідайте, будь ласка.

Він наблизився й сів поруч, залишивши між ними достатній простір, а відстань залишалася помітною, його присутність здавалася на диво відчутною, тепла й спокійна. Деякий час вони просто сиділи мовчки. Ліара слухала шепіт листя й відчувала, як магія саду обволікає їх спільним ритмом.

Після тривалої паузи вона озвалася:

– У мене виникає враження, ніби ми вже зустрічалися раніше. Це дивне відчуття знайомства не залишає мене.

Раель зосереджено дивився на жасмин. Лише кілька секунд по тому він нарешті відповів:

– Я відчуваю те саме. Від моменту, коли побачив вас на площі, моє серце відгукнулося так, ніби впізнало вас. Демонічна частина мого єства також реагує на вашу присутність особливо.

Погляд його став таким глибоким, що Ліара відчула, як щось у грудях здригнулося.

– Я намагався згадати, де міг вас бачити - продовжив він - Пам’ять не дає жодної відповіді. Є тільки відчуття, що ви важливі. Що між нами існує невидимий зв’язок.

У цей момент аромат жасмину став майже відчутним. Ліара завмерла, бо її дар раптом спрацював так потужно, що вона ледь не втратила рівновагу. Вона відчула запах, який належав саме Раелю.