ГЛАВА 10. ПРАВДА ЗА МЕЖАМИ СНІВ

Ранкове світло проникло в кімнату надто рано, ніби ніч навмисно скоротилася. Ліара прокинулася з відчуттям виснаження, хоча годинник на стіні вперто стверджував, що вона спала кілька годин. Її тіло здавалося важким і втомленим, проте свідомість працювала з лихоманковою ясністю, повертаючи події нічного сну.

Сон показав їй обличчя Раеля в дзеркалі, розкривши натяк на неможливе знання одне одного в іншому житті. Ліара згадувала уривки образів: себе під іншим ім’ям і чоловіка поруч із нею, чийого імені вона так і не почула. Усе здавалося віддаленим, проте водночас знайомим.

Вона підвелася й підійшла до дзеркала, яке колись належало її бабусі. Відображення не приховувало її стану: темне, розпатлане волосся, почервонілі очі, напружений вираз обличчя. Страх і водночас очікування ховалися в її погляді. У глибині душі жила думка, що все це почалося не сьогодні. Наче сліди минулого життя тягнулися крізь роки до цього ранку.

Ліара торкнулася холодної поверхні дзеркала долонею. Скло було звичайним, проте за ледь відчутним теплом всередині рами приховувалася магічна пульсація. Вона пригадала слова бабусі, які почувала вперше тоді, коли ще не розуміла їхнього змісту: «Коли настане час, дзеркало відкриє правду. Страху не буде місця поряд із нею. Небезпека з’явиться лише тоді, коли ти відмовишся її прийняти».

Ліара вдихнула глибше, відступила від дзеркала і зрозуміла, що більше не може зволікати. Сьогодні вона мала піти до бібліотеки Ковену та прочитати ті самі тексти, які колись вивчала її бабуся. Їй потрібно було дізнатися все про давні магічні заборони і прокляття, особливо про ті, що стосувалися зв’язків між відьмами й демонами. Зокрема — про прокляття розлучення.

Бібліотека Ковену стояла на віддаленій околиці міста. Кам’яні стіни, обвиті плющем, широкі вітражі, що зображали давніх відьом, створювали атмосферу стародавньої мудрості. Усередині панувала прохолодна тиша, наповнена ароматом старих фоліантів та слабким відлунням магії.

Коли Ліара увійшла всередину, масивні двері зачинилися за нею майже беззвучно. Кілька магів уже сиділи за довгими столами, перегортаючи сторінки товстих книг. За стійкою традиційно сидів старий бібліотекар Торвальд. Він підняв погляд, і його очі теплішали, коли він упізнав Ліару.

– Пані Морен, радий бачити вас у стінах бібліотеки, – привітався він. – Що привело вас цього ранку?

– Доброго ранку, Торвальде. Мені потрібні книги про давні прокляття, особливо ті, що стосуються заборонених союзів, – відповіла вона спокійним тоном, намагаючись приховати напруження.

Торвальд уважно протер окуляри, немов виграючи час.

– Це непросте коло тем, – зауважив він. – Чи можу я з’ясувати, навіщо вам такі знання?

Ліара вагалася, проте швидко знайшла виправдання.

– Мати попросила мене допомогти з її дослідженням, – тихо сказала вона. – Їй потрібна інформація про давню магію.

Бібліотекар ковзнув по ній поглядом, ніби відчуваючи половину правди, але не став наполягати.

– Добре. Книги цієї тематики зберігаються у закритому відділі. Ви можете знайти їх на другому поверсі в лівій секції. Хоча формально потрібен дозвіл, для онуки Ельвіри я зроблю виняток.

Ліара піднялася витими сходами, що стогнали під кожним кроком. На другому поверсі було значно тихіше. Повітря здавалося густішим, мовби зберігало пам’ять про всі таємниці, які тут ховалися.

Вона підійшла до полиць, де розміщувалися найдавніші тексти. Важкі книги в зношених палітурках виглядали так, ніби зберігали в собі цілі епохи. Ліара уважно читала назви, доки не побачила ту, яка одразу притягнула її погляд: «Союзи між світами: чому вони заборонені». Палітурка була темно-фіолетовою, а руни на ній мерехтіли м’яким світлом.

Вона відкрила першу сторінку й почала читати давньою мовою, якої її ретельно навчала бабуся. Текст розповідав про часи, коли кордони між світами були крихкими, а зустрічі відьом і демонів — частими. Поряд із войовничими сутичками існували історії про заборонене кохання, яке лякало магів своєю силою.

Потім вона прочитала про створення Прокляття Розлучення, яке прирікало дві споріднені душі на нескінченні зустрічі й втрати. Вони мали впізнавати одне одного в кожному новому житті, але ніколи не могли бути разом через обставини, які щоразу розділяли їх. Повне звільнення ставало можливим лише тоді, коли двоє одночасно пригадували спільне минуле і приймали його без страху.

Ліара читала ознаки прокляття й розуміла, що кожен пункт болісно відгукується в ній. Сни, відчуття впізнавання, дивна дія її магії поруч із Раелем, внутрішній дискомфорт під час розлуки — усе збігалося з описами.

Вона перегорнула сторінки до розділу про ритуал. У тексті йшлося про Дзеркало Правди, артефакт, здатний показувати попередні життя. Дві душі мали торкнутися його одночасно, щоб побачити шлях, який вони проходили разом. Випробування вимагало витримки, бо кожна втрата поверталася з первісною силою.

Ліара закрила книгу й з хвилюванням повернула її Торвальду.

– Чи можу я взяти цей текст додому на кілька днів? – запитала вона. – Я поводитимуся з ним дуже обережно.

Торвальд вагався, але зрештою промовив:

– Зазвичай я не дозволяю забирати такі фоліанти, проте цього разу зроблю виняток. Ельвіра часто працювала з цією книгою, і я довірю її онуці.