ГЛАВА 9. КОЛИ СНИ СТАЮТЬ РЕАЛЬНІСТЮ

Ліара ніяк не могла заснути. Вона вже близько двох годин лежала в ліжку й дивилася на стелю, де тіні від вогню в каміні рухалися в хаотичному ритмі. Вікно було прочинене зовсім трохи, впускаючи прохолодне нічне повітря, наповнене запахом жасмину з саду внизу. Зазвичай цей аромат заспокоював її й допомагав швидко засинати, проте сьогодні він тільки загострював неспокій, нагадуючи про когось, хто не виходив із думок.

Про нього.

Ліара перевернулася на бік, обіймаючи подушку так, ніби хотіла втамувати хаос у свідомості, проте цей жест нічого не змінював. У ній усе залишалося наповненим спогадами про події дня. Перед очима стояла кімната для допитів із тріском вогню в каміні, звучав його голос – низький, з легким хрипом, який дивним чином робив кожне слово виразнішим. Вона згадувала його погляд – бурштинові очі, що дивилися ніби крізь усі її захисні оболонки.

Її дар лишався безмовним. Так само, як і завжди з ним.

Вона заплющила очі, намагаючись вирівняти дихання, проте перед внутрішнім зором одразу з’явилося його обличчя. Суворий контур скул, темне волосся, що спадало на чоло, і той погляд, від якого складалося враження, що світ на мить завмирає.

«Ви боїтеся мене?»

Його питання, поставлене вдень, знову і знову озивалося в пам’яті. Вона згадувала власну відповідь, таку прямолінійну, таку неприховану:

«Я боюся того, що відчуваю, коли дивлюся на вас».

Чому вона сказала це чужинцеві? Чому дозволила собі виявити таку вразливість перед напівдемоном, якого майже не знала?

Десь глибоко всередині вона знала відповідь. Він не здавався чужим для її серця і для тієї прихованої частини душі, що прокидалася поруч із ним.

Ліара підвелася й сіла в ліжку, обійнявши коліна. Місяць, що прорвався крізь хмари, наповнив кімнату сріблястим сяйвом. Її погляд зупинився на старовинному дзеркалі в різьбленій рамі, що стояло навпроти ліжка. Це дзеркало колись належало її бабусі, і саме воно нагадало про слова, сказані перед смертю.

Бабуся говорила про душі, які подорожують крізь життя, і про любов, що сильніша за будь-яке прокляття. Про дивні зустрічі, коли ми впізнаємо того, кого ніколи не бачили. Тоді ці слова здавалися Ліарі маренням хворої людини, проте зараз вони раптом набула нової ваги.

Вона знову лягла, натягнувши ковдру до підборіддя. Тіло поступово розслаблялося, дихання вирівнювалося, і сон почав огортати її повільною хвилею.

Сон почався так, як завжди.

Вона стояла в саду. Цей сад був великим і старовинним, наповненим білими квітами, що вкривали кущі так густо, ніби весь світ складався лише з жасмину. Дерева утворювали над головою зелене склепіння, крізь яке лилося м’яке світло.

Ліара стояла в центрі стежки й дивилася на власну сріблясту сукню, яка рухалася в уявному вітрі, хоча повітря в саду залишалося нерухомим. Волосся спадало на плечі вільною хвилею. У цьому сні вона виглядала водночас молодшою й старшою: в ній відчувалася легкість юності й тиша людини, що прожила багато життів.

Попереду стояло величезне дзеркало із срібною рамою, вкритою рунами, які мерехтіли тьмяним світлом. Поверхня дзеркала не відображала її постать, а показувала іншу реальність.

Ліара підійшла до дзеркала, відчуваючи, як кожен крок стає важчим, ніби рухалася крізь воду. Проте вона не спинялася, бо внутрішній поклик вів її вперед.

Вона зупинилася перед дзеркалом і побачила силует по той бік. Чоловік стояв просто навпроти неї. Він був високим і широкоплечим, одягненим у темний старовинний одяг. Його обличчя лишалося розмитим, наче прихованим туманом.

Проте Ліара відчувала, хто стояв перед нею. Усвідомлення приходило з глибини, з тієї частини душі, яка завжди випереджає думки. Чоловік простягнув руку до дзеркала, торкнувшись поверхні. Ліара підняла свою долоню і повторила його жест. Між ними було лише холодне скло, але відчуття дотику здавалося справжнім.

І тоді вона почула голос. Низький, знайомий, ніби він звучав упродовж усього її життя:

«Не відпускай мене. Прошу. Цього разу залишайся поруч».

Її очі наповнилися слізьми. Вона не розуміла всієї суті цього сну, проте гострий біль у грудях говорив про те, що цей чоловік важливий.

«Я не хочу відпускати, – прошепотіла вона. – Проте як я можу тримати тебе поряд, якщо між нами цей бар’єр?»

Вона торкнулася долонею місця, де скло відділяло їх одне від одного.

Чоловік похитав головою.

«Між нами лежить прокляття, а не звичайне скло. Воно розділяє нас у кожному житті. Кожного разу щось забирає нас одне в одного, доки ніхто не зруйнує це коло».

«Скажи як, – вимовила вона, і голос тремтів. – Я не розумію, що повинна зробити».

«У глибині ти завжди знала. Просто боялася згадати. Боялася знову прожити цей біль».

Дзеркало затремтіло, і поверхня почала вкриватися тонкими тріщинами. Світло пробивалося крізь них і поступово ставало яскравішим.

«Будь ласка, не зникай, – благала вона. – Я ще не бачила твого обличчя».

«Дивися зараз. Запам’ятай мене. Адже наступного разу ми зустрінемося наяву, і тоді тобі потрібно буде мене впізнати».