ГЛАВА 8. МІСТО, ЩО ШЕПОЧЕ ТАЄМНИЦІ

Ніч у Срібному Гаї відрізнялася від людського світу. Раель стояв біля вікна своєї кімнати в невеликому заїзді, який Рада надала йому для проживання, і дивився на місто, що розкинулося внизу. Сонце сіло за горами приблизно годину тому, проте темрява тут не стала повною. Магія розтікалася вулицями й огортала місто м'яким сріблястим сяйвом.

Вуличні ліхтарі палали без будь-якого джерела полум’я – чиста магія, замкнена у скляних кулях, що висіли на кованих стовпах. Це сяйво нагадувало світ під час повного місяця, хоча небо вкривалося густими хмарами. Магазини зілля світилися зеленуватим відтінком, який просочувався крізь вітрини та створював химерне світлове мереживо на бруківці. Деякі крамниці продовжували працювати навіть у таку пізню годину, і Раель бачив тіні відвідувачів, що рухалися між полицями.

Попри все це дивовижне освітлення, найбільше привертали увагу інші картини. Над дахами, між високими вежами, ширяли силуети на мітлах – відьми поверталися додому або виконували свої нічні обов’язки. Їхні рухи були легкими й безшумними, а за мить після прольоту в повітрі залишалося ледь помітне мерехтіння, яке швидко розчинялося.

Раель ніколи не бачив нічого схожого. Людський світ сприймав ніч як час відпочинку та тиші, коли двері замикають і вулиці спорожнюють. Тут темрява ставала лише іншим виміром життя – повільнішим, глибшим, наповненим спокоєм і таємницею.

Він відійшов від вікна й оглянув кімнату, що тимчасово стала його домом. Обстановка залишалася простою, але затишною: ліжко з білою постіллю, невеликий стіл біля вікна, шафа для одягу, камін, де горів рівний вогонь. Валіза стояла в кутку, розпакована лише наполовину. На столі лежали записні книжки, розкриті на сторінках із нотатками щодо вбивства.

Попри всі спроби зосередитися, думки вперто відходили від розслідування й поверталися до Ліари. Весь день після допиту він намагався тримати в голові лише факти, аналіз і логіку, проте кожна думка зрештою приводила до її слів і її погляду.

«Я боюся того, що відчуваю, коли дивлюся на вас».

Демон усередині нього від тієї миті залишався збудженим. Він наполегливо підштовхував Раеля до рішень, яких той не мав права робити зараз. Внутрішній голос вимагав піти до неї, знайти її будинок, сказати правду – що почуття взаємні, що її присутність змушує замовкнути його дар, що в ній є щось таке, від чого тріскає його самоконтроль.

Раель не міг дозволити собі подібний крок. Поки він залишався під підозрою, кожен порив здавався небезпечним. Рада стежила за ним пильно, і надмірна увага до Ліари могла лише погіршити становище.

Він підійшов до столу й переглянув записи. У них зібралося кілька важливих фактів.

Майстер Торен – радник Ради й головний контролер захисного бар’єру. Його тіло знайшли три дні тому. Жодних ран або слідів боротьби не виявили, серце раптово зупинилося.

Артефакт, викрадений місяць тому, був древнім медальйоном із демонічними рунами. Доступ до сховища мали лише найвищі ранги Ковену – близько двох десятків осіб.

Ліара Морен – остання, хто бачив Торена живим. Вони розмовляли на ринковій площі за кілька годин до його смерті. Торен наполягав на шлюбі, а вона вкотре відмовила.

Того вечора Ліара відчула демонічну магію. Її дар подав їй сигнал про щось темне й давнє.

Раель перечитав цей пункт кілька разів. Її дар, здатність уловлювати емоції через запахи, був рідкістю. Ще більш незвичною виявилася повна відсутність реакції на нього самого.

Чому саме він ставав винятком? Раель не мав логічної відповіді, проте відчуття підказувало, що це має значення. Можливо, навіть ключ до більшого.

Він закрив записник і нарешті вирішив вийти в місто. Сидіння в кімнаті більше не давало користі. Йому треба почути, що кажуть люди, відчути атмосферу міста, подивитися на нього зблизька й дізнатися більше про Торена та про саму Ліару.

Раель одягнув темний простий плащ, який не привертав зайвої уваги, й вийшов із кімнати. На першому поверсі за стійкою сидів господар заїзду, старий чоловік на ім’я Ґален, і підраховував денну виручку.

– Вирушаєте кудись, пане Морден? – поцікавився він, піднімаючи погляд. – Надворі вже доволі темно, а чужинцю часом важко зорієнтуватися в нічних вулицях Срібного Гаю.

Раель ледь усміхнувся.

– Дякую за турботу, господарю Ґалене. Звик працювати вночі. Темрява часто відкриває те, що за дня залишається прихованим.

Господар кивнув і поставив монету в дерев’яну скриньку.

– Якщо шукаєте місце, де охоче діляться новинами й плітками, завітайте до «Срібного кубка». Це таверна на Ринковій вулиці. Три квартали звідси праворуч. Там після роботи збираються місцеві маги. Напої там добрі, їжа теж, а після кількох кухлів люди стають надзвичайно говіркими.

– Дякую. Саме таке місце мені й потрібно, – відповів Раель.

Вийшовши на вулицю, він одразу вдихнув прохолодне свіже повітря. У ньому змішувалися запахи квітів, що розквітали вночі, легкий дим від камінів, солодкий аромат від пекарні, де вже починали готувати хліб на ранок, і густий відтінок магії, що розливався невидимими потоками.

Він рушив у напрямку, який показав Ґален. Місто не виглядало порожнім: на вулицях і далі ходили люди, хоча їх стало менше, ніж удень. Атмосфера змінилася й набула інтимності, тихої глибини, яку відчуваєш лише вночі.