ГЛАВА 7. ДОПИТ ЛІАРИ

Ліара стояла перед дверима невеликої кімнати, намагаючись заспокоїти серцебиття. Батько поруч поклав руку їй на плече, хоч навіть його присутність не допомагала. Вона знала, що за цими дверима − він, чоловік із бурштиновими очима, через якого її дар мовчав. Чоловік, заради якого демон усередині нього співав так голосно, що вона майже чула цю пісню.

− Ти готова? − тихо запитав батько. − Можемо відкласти допит, якщо потрібно.

Ліара похитала головою.

− Ні. Чим швидше це закінчиться, тим краще.

Вона й сама не вірила цим словам, бо щось усередині хотіло увійти до тієї кімнати, побачити його знову, почути його голос, зрозуміти, що між ними є.

Двері відчинилися, і Торін виглянув, усміхаючись підбадьорливо.

− Пані Морен, пане Морен, прошу. Слідчий Морден готовий почати.

Вони увійшли до невеликої кімнати, і Ліара одразу відчула тепло від каміна, де весело тріщали дрова. Кімната була простою: стіл із темного дерева, кілька стільців, книжкові полиці вздовж стін. Вікно виходило на внутрішній двір Будинку Ради, де росли срібні дерева. Але вся її увага зосередилася на ньому.

Раель сидів за столом у тому самому темному камзолі, що й на площі. Волосся трохи впорядковане, проте все ще довше, ніж було прийнято тут; обличчя спокійне, професійне. А очі... ті самі бурштинові очі, що переслідували її з моменту зустрічі.

Він підвівся, коли вони увійшли, коротко вклонився.

− Пані Морен, пане Морен, дякую, що прийшли, − його голос був низьким, трохи хрипким, з акцентом, що видавав походження з іншого світу. − Прошу, сідайте.

Він вказав на стільці навпроти себе. Ліара сіла, намагаючись тримати спину прямо, руки склала на колінах. Батько сів поруч, і його присутність давала відчуття захисту, хоча вона знала: якщо цей чоловік захоче їй зашкодити, батько не зможе його зупинити. І все ж щось тихо нашіптувало, що він не хоче їй зла. Навпаки.

Раель теж сів, дістав записну книжку й олівець, відкрив чисту сторінку, глянув на неї. Їхні погляди зустрілися, у неї перехопило подих. Та сама мить, що й на площі. Та сама тиша, де мав бути запах. Та сама порожнеча, що лякала й водночас притягувала.

Першим погляд відвів він, зосередившись на книжці.

− Пані Морен, розумію, що це може бути для вас некомфортно. Але мені потрібно поставити кілька питань про вашу останню зустріч із Майстром Тореном. Ви готові?

Ліара кивнула, не довіряючи голосу.

− Так, − прошепотіла, потім прокашлялася й повторила вже гучніше: − Так, я готова.

Раель записав щось у книжці, потім знову подивився на неї.

− Коли і де ви бачили Майстра Торена востаннє?

− Три дні тому, увечері, на ринковій площі, біля крамниці зілля.

− Що ви там робили?

− Купувала інгредієнти для маминих настоїв. Вона практикує цілительську магію, їй потрібні свіжі трави.

Раель кивнув, занотовуючи.

− Майстер Торен підійшов до вас, чи ви до нього?

Ліара завагалася, пригадуючи ту зустріч.

− Він підійшов. Я стояла біля прилавка, вибирала лаванду, коли почула його голос за спиною.

− Що він сказав?

− Привітався, запитав, як справи. Потім... − вона замовкла, відчуваючи, як батько напружується поруч, − потім почав говорити про мій обов’язок перед Ковеном.

Раель підвів погляд від книжки, в очах з’явився інтерес.

− Який саме обов’язок?

Ліара відчула, як обличчя палає. Вона не хотіла говорити про це, особливо при ньому, але брехати не мала права: це розслідування вбивства, не час для гордості.

− Він вважав, що мені час виходити заміж, що я занадто довго ухиляюся від свого обов’язку перед родиною й Ковеном.

Раель дивився на неї уважно, й цей погляд ніби проникав крізь неї. Не як допит, а як спроба зрозуміти. Його дар працював, вона це знала, але він не міг прочитати її так само, як вона не могла відчути його.

− І як ви відповіли? − тихо спитав він.

− Сказала те саме, що казала всім іншим: що вийду заміж, коли знайду того, кого зможу поважати й... − вона не закінчила, проте слово «кохати» зависло в повітрі між ними.

Раель записав щось, проте рука його ледь помітно тремтіла. Ліара побачила це й здивувалася. Він теж відчуває напругу? Теж із чимось бореться?

− Майстер Торен розсердився на вашу відповідь?

− Ні, він був... радше розчарований. Сказав, що Рада втрачає терпіння, що вони можуть прийняти рішення за мене, якщо я не зроблю вибір сама.

Поруч батько стиснув кулаки, і Ліара почула, як він глибоко вдихає, стримуючи гнів. Він не любив, коли хтось тиснув на неї, навіть Рада.

− Це звучало як загроза? − запитав Раель, і в голосі на мить з’явилася гостріша нотка.

− Ні, − похитала головою Ліара. − Швидше попередження. Він не хотів мені зла, він просто... виконував свій обов’язок, як розумів його.