ГЛАВА 5. ПЕРША ЗУСТРІЧ

Ліара не планувала йти на площу цього ранку. Батьки просили її залишатися вдома після вбивства, місто жило в напрузі, Рада оголосила надзвичайний стан і ніхто не був певен, чи вбивця ще десь поруч. Попри це щось із самого світанку тягнуло її до центра, не давало спокою, ніби штовхало в один-єдиний бік.

Вона прокинулася рано, коли сонце тільки піднімалося над містом і фарбувало небо у відтінки рожевого та золотого. Сон виявився уривчастим, знову приніс сад, дзеркало і чиїсь руки, що відпускають. Цього разу відчуття змінилося: обличчя у тіні майже проявилося, голос у вітрі майже став розбірливим, слова майже склалися в фразу. Вона розплющила очі з чітким відчуттям, що мусить іти. Зараз, негайно, на ту саму площу, де позавчора знайшли тіло Майстра Торена.

Ліара вдяглася швидко, обрала просту сіру сукню, яка не привертала зайвої уваги. Розчесала волосся і зв’язала в низький хвіст. Тихо, щоб не розбудити батьків, спустилася сходами й вислизнула з дому в ранкову прохолоду.

Місто здебільшого ще спало. Працювали лише пекарі, наповнюючи повітря запахом теплого хліба. Кілька ранніх перехожих поспішали у своїх справах, не надто зважаючи на дівчину, що рухалася в бік центра.

Вона прийшла на площу, коли сонце вже піднялося достатньо високо й залило білий камінь м’яким світлом. Фонтан у центрі тихо виливав воду, ніби нічого незвичного тут не сталося.

Ліара підійшла ближче й зупинилася в тому самому місці, де позавчора лежало тіло Майстра Торена. Білий камінь під ногами був чистим, захисна магія ретельно стерла всі сліди. Вона заплющила очі і дозволила дару розгорнутися. Запахи накрили свідомість знайомою хвилею: вода з фонтану ясна й прохолодна, камінь давній і міцний, квіти з садів довкола площі розкривалися на сонці.

Того темного відтінку, що вона відчула в день вбивства, вже не лишилося. Демонічна магія була змита чарами Ковену так старанно, що навіть відлуння не залишилося. Наче її й не було.

Ліара розплющила очі й подивилася на фонтан. Навіщо вона прийшла? Що сподівалася знайти? Відповідь не складалася в слова, та відчуття правильності місця й часу тільки посилювалося.

Вона вже збиралася розвернутися, коли почула стукіт коліс по бруківці. На площу повільно в’їжджала карета, запряжена двома сірими, втомленими після дороги кіньми. Темне дерево, простий корпус без надмірностей, практичність замість демонстративної розкоші.

Ліара завмерла, сама не розуміючи чому. Щось у цій кареті змусило серце пришвидшити хід, ніби тіло впізнало сигнал раніше за думки.

Карета зупинилася біля краю площі. Візник, старий чоловік у сірому плащі, зліз із козел і відчинив дверцята.

І він вийшов.

Високий, плечистий, у темному дорожньому камзолі, на якому лежав пил дороги. Темне волосся трохи довше, ніж зазвичай носять у Срібному Гаю, пасма були злегка розкуйовджені вітром. Обличчя з чіткими рисами, жорстка лінія щелепи, в якій читалися сила і впертість.

Найбільше привертали погляд очі. Навіть на відстані вона бачила їхній колір: бурштин із золотими іскрами, немов вогонь, замкнений у камені. Такі очі приходили до неї в снах, ще до того, як вона почала задумуватися, чи існує їхній власник насправді.

Він повільно оглянув площу і зупинив погляд на ній.

Час сповільнився.

Фонтан, візник, тихий шум ранкового міста відійшли на задній план. Наче весь простір звузився до прямої лінії між ними.

Ліара глибше вдихнула, і дар, звичний як дихання, потягнувся назустріч новому запаху. У такі моменти аромати емоцій і прихованих намірів виходили на поверхню без зусиль. Цього разу не прийшло нічого.

У звичному внутрішньому просторі, де зазвичай спалахували аромати, стояла порожнеча. Жодної емоційної ноти, жодного відтінку настрою чи наміру. Дар замовк так різко, що це відлунало в ній фізичним холодом.

Жоден живий не був для неї прозорим. Навіть ті, хто ретельно контролював вираз обличчя, не могли сховати все від нюху її магії. Хтось пахнув страхом під маскою спокою, хтось за люб’язністю ховав вигоду, та запахи завжди підказували, що відбувається насправді. Цей чоловік залишався для дару порожнім місцем, ніби його вирізали з тканини світу. Ніби він не належав сюди.

Ліара мимоволі здригнулася, відчуваючи, як уздовж хребта проходить холодна хвиля. Погляду відвести не могла. У його очах було щось давнє і водночас рідне, щось настільки знайоме, що всередині заболіло від впізнавання.

Раель стояв біля карети й дивився на дівчину біля фонтану. Ранкове світло падало так, що шкіра здавалася майже прозорою, наче під нею світилося власне сяйво. Темне волосся, зібране в низький хвіст, відкривало лінію шиї, струнку й вразливу. Сіра сукня простого крою підкреслювала легкість фігури, а не приховувала її.

Та важливим виявилося інше. Обличчя здавалося настільки знайомим, що він відчув легке запаморочення. Таке відчуття виникає, коли нарешті знаходиш те, що шукав роками, хоча не міг сформулювати, що саме. У снах він бачив подібні риси, силует, руки, а тепер реальність виявилася чіткішою за будь-яке видіння.

Усередині нього здригнулася сила, яка зазвичай лежала глибоко. Демонічна частина піднялася хвилею, вимагаючи кроку вперед, дотику, слова. Очі Раеля ледь спалахнули червоним, і він зусиллям волі змусив це світіння згаснути.