ГЛАВА 4. ПЕРЕТИН КОРДОНУ

Карета тряслася на нерівній дорозі другу добу. Раель майже не спав - демон не давав спокою, ворушився дедалі сильніше з кожною милею до кордону. Коли сон все ж приходив, він був уривчастим: той самий сад, ті самі руки, що вислизали з його долоні, і жасмин, чий аромат ставав відчутнішим, ніби вже належав не тільки снам.

За вікном світ змінювався повільно, та невпинно. Ліси густішали, дерева росли вищими, стовбури товщали. Повітря пахло інакше – вологим мохом, старою корою, чимось давнім, що спало під землею віками. Навіть світло, яке пробивалося крізь крони, густішало, набирало зеленкуватого відтінку, ніби проходило крізь товщу води.

Вони давно не зустрічали інших подорожніх – цією дорогою їздили рідко. Мало хто добирався з людського світу до володінь відьом, ще менше тих, кого пропускав магічний бар’єр. Вернер мовчав на козлах, час від часу цмокав язиком, підганяючи коней. Старий візник знав шлях: упевнені рухи, знайомі повороти, передбачені вибоїни. І все ж що далі, то частіше він озивався поглядом через плече – в очах стояли обережність і тонкий відтінок страху.

Раель відчував: Вернер здогадується, кого везе. Чи попередила Рада, чи підказала власна магія – мовчання лишалося найкращою послугою, і за нього він був вдячний.

Сонце схилялося до обрію, коли повітря змінилося. Тонкий тиск, мов перед грозою, набирав силу. Демон прокинувся миттєво й напружився. Раель випрямився, придивився до темного лісу попереду: наче звичайний, проте сама реальність тут тоншала, ставала проникнішою. Вони підходили до магічного бар’єра між світами.

Карета сповільнилася, і ззовні долинуло:

– Пане Морден, готуйте печатку. Зараз перетинатимемо.

Раель дістав лист із внутрішньої кишені, розгорнув так, щоб срібляста печатка була видна. Руни мерехтіли тьмяно, реагуючи на близькість кордону. Бар’єр для звичайного ока лишався невидимим, та його демонічна частина відчувала кожен шар, кожну нитку захисту. Повітря попереду тремтіло, немов літнє марево, та то була не спека – чиста, стиснена магія, жива і свідома.

Коні заіржали, зупинилися. Вернер обернувся до вікна:

– Печатку, пане. Тримайте так, щоб бар’єр «бачив».

Раель простяг крізь вікно руку з листом. Срібляста печатка спалахнула так яскраво, що довелося примружитись; руни ожили, переплітаючись у нові візерунки. Магія бар’єра відповіла одразу – хвиля сили омела карету, проникла крізь дерево, тканину, кров. Вона торкнулася його людського шару і визнала: людина, серце, душа. Дозволено. Далі – демонічне коріння. Зупинка. Вагання.

Раель затамував подих. Сила зважувала загрозу; демон усередині напружився, готовий битися. В очах на мить спалахнуло червоне, пальці стиснули край вікна, і дерево заскрипіло. Час розтягнувся, карета завмерла між дозволом і відмовою. Коні тремтіли, Вернер застиг, боячись зайвого руху.

Печатка Ради втрутилася владно. Срібний наказ прозвучав для бар’єра чітко: «Цього пропустити. Цього викликано. Цей потрібен». Захист відступив неохоче, розчинився вузьким проходом – достатнім рівно настільки, щоб їх пропустити. Тиск спав, реальність знову стала цільною.

– Їдьте, – прохрипів Раель, ховаючи лист.

Вернер клацнув віжками. Коні ступили в мерехтливий коридор, і в ту ж мить усередині Раеля щось вибухнуло.

Демон прокинувся цілком. Не тихе тремтіння і не приглушена пісня – повнота сили, що рвалася назовні. Очі спалахнули червоним так, що світіння, здавалося, пробивалося крізь стінки карети. Руки затремтіли, коли він стискав кулаки, стримуючи порив, який вимагав волі й влади. Серце билося шалено, пульс гримів у скронях.

«Стримайся», – наказав собі, шепочучи давні формули контролю, яким навчила мати. «Візник не має бачити все. Ніхто не повинен знати, наскільки сильний демон усередині».

Сила пручалася. Світ відьом кликав, тягнув, обіцяв. Поступово, болісно повільно, Раель втопив демона глибше – не заспокоїв, та взяв під контроль. Червоний відблиск згас, руки перестали тремтіти, дихання вирівнялося.

У вузькому віконці між кабіною й каретою з’явився погляд Вернера: страх і розуміння.

– Ви в порядку, пане? – обережно спитав він.

Раель кивнув. Горло пересохло, ніби він кричав довго.

Карета покотилася далі. Старий маг бачив достатньо: червоне сяйво, боротьбу, майже зірваний замок стримування. Тепер він знав напевно, кого везе, і чому Рада не скупилася на платню.

Раель відкинувся на спинку, заплющив очі, намагаючись угамувати серцебиття. Демон не мовчав – у пісні з’явилася впевненість:

«Близько. Дуже близько. Ще трохи».

Він розплющив очі і глянув у вікно. Ліс змінився повністю. Дерева стали стрункішими й вищими; кора мерехтіла сріблясто навіть у вечірньому світлі; листя, ніби припудрене сріблом, тихо подзвонювало, коли вітер торкався крон. Срібні дерева росли густо, збираючи навколо себе шепіт.

Змінилося і повітря. Він вдихнув глибше, і аромати накрили хвилею. Квіти – троянди, лаванда, щось гостре, мов м’ята. Трави, свіжі й соковиті. Земля, повна життя. Магія пронизувала кожен подих. І серед усіх нот – та, єдина.

Жасмин.

Раель завмер. Аромат був ледь вловимий, та справжній, не зі снів: солодкий, з гірчинкою, до болю рідний. Демон заспівав голосніше: «Так. Воно. Близько. Знайдемо».