ГЛАВА 2. ВБИВСТВО В СРІБНОМУ ГАЇ

Щось було не так ще до того, як Ліара відкрила очі. Галас на вулиці — голоси, крики, тупіт по бруківці — змішувалися в тривожну какофонію, що не мала права існувати у мирний ранок. Спершу вона подумала, що це ринковий день, хоча знала: ринок відкривається лише опівдні. Потім почула інше — нотку паніки, гостру й неспокійну, від якої серце забилося швидше.

Вона скинула ковдру, підбігла до вікна й виглянула надвір. Внизу збиралися люди — відьми у різнокольорових мантіях, торговці, що залишили свої крамниці, навіть діти, яких батьки намагалися втримати. Усі прямували в один бік — до серця міста, і на їхніх обличчях застигло щось, від чого в Ліари похололо в грудях.

Вона вдяглася швидко, не вибираючи: схопила першу-ліпшу темно-сіру сукню, просту й зручну. Розчесала волосся пальцями, зв’язала в низький хвіст, узула чоботи. За мить уже летіла сходами вниз, минаючи здивованих служниць, що намагалися її зупинити. Головна економка гукнула щось про сніданок, але Ліара не зупинялася. На вулиці галас ударив у неї хвилею.

Запахи теж вдарили одразу — страх, гострий і їдкий, змішаний із чимось металевим, що нагадувало кров. Вона прискорила крок, пробираючись крізь натовп, який густішав з кожним кварталом, і з кожним подихом тривога росла.

Центральна площа Срібного Гаю була серцем міста — вимощена білим каменем, оточена найстарішими будівлями: Будинком Ради, де засідали троє найвпливовіших відьом; Бібліотекою з колонами, що ховала древні фоліанти; і Храмом Місяця, де приносили жертви богині магії. А в центрі стояв фонтан, який ніколи не замерзав — його живила сама земля.

Тепер навколо фонтану зібрався натовп такої густини, що Ліара ледве протиснулася вперед. Десятки, може, сотні людей стояли мовчки або шепотіли молитви, дивлячись на щось, чого вона ще не бачила. Дехто плакав, інші просто стояли, закам’янівши, ніби не вірили очам.

Вона вирвалася на передній край і завмерла.

Біля фонтану, на білому камені, забрудненому темними плямами, лежало тіло. Чоловік у багатих темно-синіх шатах із золотою вишивкою — руки складені на грудях, обличчя спокійне, ніби він просто спить.

Ліара впізнала його миттєво. Холод пройшов по спині. Майстер Торен — радник Верховної, один із найвпливовіших магів міста, той, хто контролював магічний захист Срібного Гаю. Той самий, що два місяці тому приходив до їхнього дому й говорив батькам, що Ліара має виконати свій обов’язок, інакше Рада втратить терпіння.

Вона чекала на полегшення, але відчула лише порожнечу й страх. Торен був мертвий, і навколо його тіла стояла тиша — важка, як перед бурею.

Ліара вдихнула глибше, дозволяючи своєму дару розкритися. Запахи вибухнули в свідомості: холод і порожнеча смерті, зів’ялі квіти й метал, гострий оцет страху. У повітрі висіло щось древнє, важке, як камінь, що тисячі років пролежав під землею.

Та найстрашнішим був інший запах — темний, густий, із відтінком сірки й попелу. Чужий настільки, що її дар майже відмовився його сприймати. Демонічна магія.

— Ліаро! — пролунав знайомий голос.

Крізь натовп пробивалися її батьки. Батько — у темній мантії, обличчя суворе; мати — у сріблястій сукні, очі розширені від шоку, рука притиснута до грудей.

— Ти не мала сюди приходити, — тихо сказав батько, беручи її за руку. — Це не місце для тебе.

— Що сталося? — запитала Ліара, хоча вже знала.

— Його знайшла служниця на світанку, — прошепотіла мати. — Біля фонтану. Жодних ран, жодної боротьби. Ніби просто… зупинився.

Дар Ліари пульсував: мати мала рацію про відсутність ран, але не про причину. Це вбила темна сила, древня й потужна, перед якою навіть захисна магія міста безсила.

— Рада вже знає? — спитала вона.

— Збираються просто зараз, — відповів батько. — Верховну викликали. Це перше вбивство за двадцять років. Магія міста мала б одразу покарати вбивцю — але цього разу нічого. Ніби того, хто це зробив, не існує для наших чар.

Мати схилилася ближче, майже пошепки:
— Захист не відреагував, якби вбивця був невидимий. Або настільки могутній, що обійшов чари.

Невидимий для магії. Це могло означати лише дві речі: або хтось із найвищого кола, кому захист довіряв, або хтось зовсім чужий світу — з демонічною кров’ю.

— Розступіться! — пролунало владно.

Люди слухняно відступили. Крізь натовп ішли чотири постаті в церемоніальних мантіях. Троє — у білих із срібними візерунками, члени Ради. Четверта — у фіолетовій, майже чорній, з золотими рунами. Верховна відьма.

Попереду — Елара, голова Ради, з гострими рисами й бурштиновими очима. Її темне волосся зі сивими пасмами зібране в суворий вузол, у руці — жезл влади, здатний підкорити навіть Верховну.

Поруч — Міра, рудоволоса спеціалістка з бойової магії, і Селіна, найстарша, зігнута роками, але з поглядом, що пронизує душу.

Позаду крокувала Верховна Ілларія — висока, з чорним волоссям, що розвівалося, як живе. Її очі — фіолетові, колір тих, хто пройшов випробування. Найсильніша відьма за сто років, але підзвітна Раді.

Елара зупинилася біля тіла, провела над ним долонею — срібна магія потекла нитками, окутала мертвеця сяйвом. Пульсація, пошук… Потім світло згасло, і Елара насупилася.