Пролог

Срібний Гай — 247 років тому

Сад пахнув жасмином і забуттям.

Ліана стояла біля старовинного дзеркала, яке Ковен назвав Порталом Розлуки. Пальці ледь торкалися холодної поверхні, де світилися сріблясті руни. За мить дзеркало забере в неї найдорожче — спогади про нього. Про голос у темряві. Про долоню, що гріла в найхолодніші ночі. Про їхню необережну обіцянку вічності, не знаючи, що вічності бувають різні.

За спиною ледь чутно зітхнула Верховна. Коли вона заговорила, у голосі не було суворості — тільки співчуття, змішане з давньою втомою.

— Ти все ще можеш відступити, дитино. Відмовся від цього почуття. Відьми й демони народжені в різних світах, і ці світи не сходяться без наслідків. Це закон, старший за нас усіх. Старший за саму магію, що тече в твоїх жилах.

Ліана обернулася повільно, наче зважуючи кожен рух. Очі блищали не гнівом — рішучістю, тихою й непохитною, як камінь на дні ріки, що століттями опирається течії.

— Якщо я відмовлюся від любові, відмовлюся від себе, — сказала вона рівно. — Тож краще забуду. Відпущу кожне слово, кожен дотик. Але не зраджу те, що відчуваю зараз.

Верховна похитала головою, і в її погляді з’явилося щось таке давнє, що Ліана мимоволі здригнулася. Погляд того, хто бачив сотні однакових історій і знає їхні кінці, переставши вірити у щасливі фінали.

— Слухай уважно. Я скажу це лише раз. Ти забудеш його ім’я. Забудеш обличчя. Слова розтануть, мов сніг під весняним сонцем. Та серце… — вона зробила паузу, і, здавалося, навіть повітря завмерло, — серце не забуває. Воно пам’ятає інакше: через відчуття, глибші за образи й мову.

Ліана прикрила повіки, дозволяючи своєму дару востаннє розгорітися на повну. Запахи заповнили свідомість гостро, як удари блискавки: деревина — темна й шляхетна, наче стовбури в серці лісу; свіжий дощ, що змиває попіл із землі; щось гостре й невловиме — як ранкове гірське повітря, коли світ ще не прокинувся, а ти вже єдина жива душа.

— Запах, — прошепотіла, розплющуючи очі. Сльози текли тихо, мов роса на листі. — Він залишиться зі мною через запах.

— Так, — кивнула старійшина. — Твій дар залишиться, навіть коли все інше зникне. Та спогад про нього розчиниться, як туман на світанку. У цьому житті — і в наступних. Доки хтось із вас не наважиться розірвати коло. Доки хтось не вибере інакше.

— Коло? — ледь чутно повторила Ліана.

Верховна торкнулася дзеркала. Руни спалахнули яскравіше, заливаючи сад срібним сяйвом.

— Ви зустрічатиметеся знову, — її голос став майже інтимним. — У різних тілах, у різні часи, під різними зорями. І щоразу щось стане на заваді: таємниця, яку не можна розкрити, обставини, сильніші за бажання, або страх, що живе глибше за розум. Доки хтось із вас не вибере любов усупереч.

Біль і страх зійшлися вузлом десь під ребрами. Та рішення було прийняте давніше — того першого дня, коли вона побачила його погляд.

— Я вибрала зараз, — тихо сказала Ліана. — Виберу й наступного разу. Аж доки це не скінчиться так, як має.

Вона ступила до дзеркала без вагань. Поверхня хлюпнула під пальцями — тепла, мов жива вода. Сяйво накрило, і останнім, що вона відчула, перш ніж світ зник, був його запах: деревина, дощ і та сама гостра нота. Серце здригнулося від болю й ніжності водночас.

А потім настала порожнеча — тиха й абсолютна, як зоряна ніч без місяця.

Кордон людського світу — того ж дня

Раяр стояв перед таким самим дзеркалом далеко за межами Срібного Гаю, там, де закінчувалися володіння відьом і починалися дикі землі. Тут не панував жоден Ковен, і навіть вони не простягали сюди свої руки. Його кулаки стиснулися так, що нігті вп’ялися в шкіру. В очах палало червоне — демон у ньому вимагав свого: знайти її. Захистити.

Голос із темряви прозвучав раптово — низький, беземоційний, як шепіт древніх каменів:

— Забуття — милосердя, напівдемоне. Рада дозволила тобі залишитися серед людей, зберегти обличчя й ім’я — якщо відпустиш її. Якщо дозволиш магії стерти те, чого не мало існувати.

Раяр коротко, безрадісно засміявся. Навіть тіні здригнулися.

— Ви не розумієте, — його голос ніс те, для чого немає слова. — Пам’ять можна стерти. Душу — ні. Вона пам’ятає.

— Тоді ти шукатимеш її вічно, — відповів голос так само рівно. — У кожному світі, під усіма небами. І щоразу втрачати. Таке коло. Таке прокляття для тих, хто кохає всупереч.

Він довго мовчав, дивлячись у руни забуття. Потім торкнувся поверхні, і холод, мов крижана вода, розтікся жилами.

— Нехай, — сказав тихо. — Але я даю слово, міцніше за ваше прокляття: коли знайду її знову — а я знайду, хоч доведеться обійти всі світи — ніхто не розлучить нас. Навіть я сам. Навіть мій страх.

Дзеркало поглинуло його. Свічки спогадів гасли одна за одною. Далеко, де не дістає жоден Ковен, залишилася одна мить: запах жасмину в нічному саду; тепло її пальців у його руці; і тиха обіцянка, що пульсувала в серці:
«Я знаю тебе. Завжди знайду».

Срібний Гай — сьогодні

Ліара прокинулася від сонця, що просочувалося крізь штори й розливалося золотом по кімнаті. Їй снився сад із жасмином, дзеркало зі срібними рунами, чиїсь руки, що відпускали її, хоча вона не хотіла йти. І запах. Завжди той самий запах, якого вона ніколи не відчувала наяву, та який повертався ночами, мов привид.