25

Вранці, коли перші промені сонця торкнулися країв величезного маєтку, Ірина прокинулася раніше за Костянтина. Вона сиділа на ліжку, спостерігаючи за тим, як його обличчя поступово розслабляється від сну. Їй здавалося, що весь цей час, усе, що було важким, вже позаду. Вони досягли того, про що мріяли — міцних і здорових стосунків, заснованих на довірі і повазі. Але з кожним новим днем вона відчувала, як її почуття до Костянтина стають ще глибшими, ще сильнішими.

Вона піднялася і підійшла до вікна, де відкривався чудовий вид на сад і басейн. Це було саме те місце, де вони могли бути собою, де не потрібно було відповідати чужим стандартам. Все навколо дихало спокоєм, який вони обидва так довго шукали.

Костянтин прокинувся і, побачивши Ірину, посміхнувся. Його очі були ще трохи сонні, але в них вже була та впевненість, яку він шукав довгі роки.

— Ти чому так рано? — запитав він, підходячи до неї. — Щось не так?

Ірина повернулася до нього і усміхнулася.

— Все добре. Просто думаю, як нам пощастило, що знайшли одне одного. Це насправді чудово.

Костянтин, не відповідаючи словами, просто обійняв її. Його міцні обійми давали їй відчуття безпеки, і вона відчула, як серце б'ється в унісон з його.

— Я теж це відчуваю, — відповів він, обережно погладжуючи її волосся.

Вони не поспішали. Їхні дні стали спокійними, і навіть якщо часом виникали труднощі, вони разом долали все. Вони вчилися чути одне одного, знаходити компроміси і розуміти, коли варто відступити, а коли залишити все, як є.

Незабаром вони поїхали на вихідні за місто, до старого замку, де мали провести кілька днів наодинці. Це був їхній власний простір для роздумів і відпочинку. Ірина, дивлячись на Костянтина, відчувала, як її серце переповнюється любов'ю до нього.

Вечір того дня став справжнім фіналом їхньої історії. Вони сиділи на веранді замку, з бокалами вина, і слухали тишу. Ніч заповнив місяць, і світло його променів відображалося на водах річки. Вона і Костянтин були тут, разом. Без метушні, без будь-яких претензій і зайвих думок. Вони просто були один для одного.

— Знаєш, Ірино, я вірив, що рано чи пізно все зміниться. Але те, що ми маємо зараз, — це більше, ніж я коли-небудь міг уявити, — сказав Костянтин, дивлячись їй в очі.

Ірина просто посміхнулася, схиливши голову на його плече.

— Я теж не могла б мріяти про кращий фінал.

Вони залишилися на веранді до самого ранку, не думаючи про майбутнє. Вони знали одне: життя, яке вони створили разом, було для них найціннішим, і ніщо не могло змінити цього почуття.

Це була їхня історія, історія про любов, про силу вибору, про те, що навіть у найскладніші моменти, коли здається, що все втрачається, варто лише повірити в себе і в того, хто поряд. Тоді все змінюється.

Ірина і Костянтин продовжили разом свій шлях, знаючи, що попереду ще багато цікавих моментів, які чекають на них. Але тепер вони вже були готові пройти їх, бо їхнє кохання було справжнім, а їхнє майбутнє — спільним.