5

Ірина прокинулась рано, намагаючись прийняти всі ці нові почуття, які на неї навалилися після останньої зустрічі з Костянтином. Вона не була готова до того, що сталося. Її серце досі билося швидше від його слів, від його погляду, від того, як він просто стояв поруч і відкривав свою душу.

Ще вчора вона просто була студенткою, яка намагалася зібратися зі своїми думками після стосунків з іншими людьми. А тепер — вона відчувала, як її життя починає змінюватися, як новий вітр уривається в її звичний ритм. Костянтин. Він з’явився несподівано, і його присутність стала майже магічною.

Вона встала з ліжка, аби підготуватись до нового дня, і навіть не помітила, як годинник пролетів з південь. Ірина вирішила, що сьогодні їй слід зайнятися чимось, щоб хоча б на деякий час позбутися цих думок про Костянтина. Вона вирушила до університету, але кожен крок здавався важким, бо у її голові все ще був лише один образ — він.

У кампусі було звично галасливо. Місце, де зазвичай її тривоги й непевності танули серед сміху й обговорень друзів, сьогодні виглядало якимось порожнім. Ірина не могла перестати думати про те, що сталося між нею та Костянтином.

— Ірина, ти чому така задумана? — раптом запитала її подруга Марія, підходячи ззаду.

Ірина повільно повернула голову, намагаючись приховати те, що відчувала.

— Просто багато думок. — Вона усміхнулась, але це була не та її звична посмішка. Вона була сумною, затуманеною. — І як ти? Як на парах?

Марія почала захоплено розповідати про нові предмети та викладачів, але Ірина не могла зосередитись. Все, про що вона думала, це було одне ім’я — Костянтин. Після їхньої останньої зустрічі, після того, як він так відкрито говорив про своє життя, про свої почуття, вона відчула, що це не може бути просто випадковістю.

Вечір, що настав, був напрочуд тихим. Ірина сиділа в кімнаті, дивлячись у вікно на освітлені вулиці. Її телефон раптово завібрував, розриваючи тишу. Вона поглянула на екран — це був Костянтин.

"Ти не зайнята? Може, прогуляємось?"

Ірина не змогла утриматися від посмішки. Знову він. Її рука трохи тремтіла, коли вона набирала відповідь.

"З задоволенням. Куди йдемо?"

Майже миттєво прийшла відповідь:

"Те саме місце, як минулого разу. Я буду через 30 хвилин."

Ірина не знала, чому це місце, той самий парк, став так важливим. Але це був момент, коли вона зрозуміла: вона чекає. Чекає на нього. І це не просто бажання. Це вже було щось більше, щось, що, можливо, змінить її життя назавжди.

Зібравшись, вона одяглася швидко і вирушила в те саме місце, де їхня зустріч мала відбутись. Костянтин чекав на неї біля того ж дерева, під яким вони сиділи того вечора, коли вони почали відкривати один одному свої думки.

— Привіт, — сказав він, коли побачив її, і його посмішка була справжньою.

Ірина мовчки кивнула, її серце пропустило кілька ударів. Вона відчувала, як кожен крок до нього був важливим, як ніколи раніше.

— Ти виглядаєш чудово, — додав Костянтин, і його голос звучав ніжно.

Ірина відчула, як на її обличчі з'являється рум’янець, і враз зрозуміла, як багато вже змінилось у її житті, навіть якщо це було лише кілька днів.

— Дякую. Я… я просто не можу повірити, що це все відбувається, — зізналась вона, дивлячись йому в очі.

Костянтин зробив крок ближче, і його погляд став ще більш серйозним.

— Ірина, я думаю, що ти і я зараз стоїмо на межі чогось, що змінить нас. І я не хочу відпустити цього.

Його слова були наче холодний вітер, що приносить нову весну. Ірина відчула, як її серце знову прискорюється. Що б не відбулося далі, вона знала одне — ці почуття, ці моменти з ним були вже невід’ємною частиною її життя.

— І я не хочу відпускати, — відповіла вона тихо, майже шепочучи.