4

Костянтин та Ірина йшли поруч, мовчки крокуючи в нічній тиші. І хоча навколо них було багато світла від вуличних ліхтарів, між ними панувала якась особлива темрява — неважко було зрозуміти, що між ними є щось більше, ніж просто знайомство. Ірина відчувала, як її серце б'ється трохи швидше, ніж зазвичай. Можливо, це було просто відчуття загадковості його присутності, а може, її думки вже починали перекривати здоровий глузд.

— Костянтине, — перша заговорила вона, ламаючи тишу. — Чому ти взагалі зупинився тут, поряд з нами?

Це питання здавалося досить простим, але її цікавість тисла. Костянтин був тим, хто міг би бути всюди — в будь-якому з найбільших клубів міста, на будь-якому важливому прийомі. Та замість цього він опинився тут, на прогулянці з нею.

Він трохи посміхнувся, і в його погляді знову з’явився той знайомий спокій, який завжди розслабляв її.

— Ну, мені здається, я й сам інколи потребую втікати від всього цього, — відповів він. — Всі ці святкування, бізнес-зустрічі, розмови про гроші… Іноді це стає настільки поверхневим, що ти не можеш навіть зрозуміти, хто перед тобою — людина чи маска, яку вона носить.

Ірина дивилася на нього, спостерігаючи, як він говорить. Його слова відгукувались у її душі. Вона не була фанатом розкішних вечірок і показного багатства, які заповнювали її життя.

— Я розумію, про що ти, — тихо сказала вона. — Я теж часто відчуваю себе чужою серед всього цього.

Її слова були щирими, і навіть в тому, як вона їх сказала, було відчуття певної полегшення. Їй було важливо, що хтось інший розуміє це відчуття. Вона була не одна.

Костянтин кинув на неї погляд, що ніби запитував, чи вона готова довіряти йому більше. Але замість того, щоб запитати щось більше, він просто мовчав, дозволяючи її словам залишитись на поверхні. Це була ідеальна пауза, яку Ірина не прагнула порушувати.

— Що ти хочеш від цього всього? — раптом запитала Ірина, не знаючи, чому її це питання навіть здивувало. — Всі ці зустрічі, ці гроші… Це дійсно має значення для тебе?

Костянтин зупинився, поглянувши на неї з інтересом.

— Справжнє питання не в тому, що я хочу. — Він посміхнувся, але цей сміх був дещо сумний. — Питання в тому, що я шукаю. Всі ці матеріальні речі, статуси, машини — вони можуть приносити тимчасову радість, але вони не наповнюють тебе всередині. Іноді я навіть думаю, чи я дійсно хочу цього життя, чи, може, це просто те, що було переді мною, і я йшов за течією.

Ірина дивилася на нього, відчуваючи, як це спілкування стає глибшим. Її серце билося швидше, а усвідомлення того, що вони розмовляють про такі важливі речі, залишало її без слів. Вона могла побачити справжнього Костянтина — людину, яка була більше, ніж просто багатий спадкоємець чи учасник численних соціальних подій.

— І ти не хочеш змінити це все? — запитала вона, хоча і сама відчувала, що питання було занадто риторичним.

Костянтин знову поглянув на неї, і цього разу його погляд був пронизливим, але м’яким.

— Я думаю, що, можливо, втрачаю щось важливе, — відповів він. — Але поки що не знаю, що саме.

Ірина відчула, як її думки почали розсіюватися, а почуття до нього лише зростали. Вона не знала, куди саме їх приведе ця розмова, але їй було цікаво дізнатися, що ще він може розповісти.

Тим часом вони продовжували йти вулицею, поки вогні міста не почали танути в далечині. Це була тиха ніч, і вони були самі серед цього безкрайнього простору, на якому, здавалося, не існувало ні часу, ні соціальних ролей.

Їхня розмова продовжувалася, але вона вже не була просто обміном словами. Вона була частиною того, що перетворювалося на щось більше, щось важливе і особливе.

— Ірина, — раптом сказав Костянтин, його голос став більш серйозним. — Я хочу, щоб ти зрозуміла одне: те, що ми зараз говоримо, не випадково. Ти дійсно особлива. І якщо ти готова дозволити мені бути частиною твого життя, я готовий бути поруч.

Її серце трохи стиснулося від його слів. Вона не могла точно сказати, що відчуває, але щось у його твердості та чесності розбудило в ній бажання не відпускати його.

— Можливо, це тільки початок, — відповіла вона, і в її голосі прозвучала надія.