Розділ 9

Микита:

Я не зможу без неї! Просто не зможу! Я щосили біг за нею слідом, намагаючись наздогнати. Я зобов'язаний, просто змушений поговорити з Кірою нормально. Минулого разу в кабінеті в мене нічого не вийшло.

Тоді так невчасно з'явилася та секретарка... щоб її якась муха вкусила! Якого дідька вона взагалі до мене припхалася в такий момент?! Я ж їй чітко мільйон разів пояснював: коли до мене приходять люди у важливих справах — не турбувати мене. Лише коли я сам наберу її по внутрішньому телефону, тільки тоді можна заходити. Та де там! Їй раптом захотілося посеред розмови зайти й спитати, чи буду я пити чай! Дідько!

Я вже суворо попередив цю дівчину: якщо вона ще бодай раз з'явиться в моєму кабінеті без стуку й без мого особистого дозволу — я звільню її того ж дня. Хай преться куди забажає, але працювати зі мною вона більше не буде.

Я тоді був такий злий на неї, що готовий був стіну кулаком розвалити. Через цю ідіотку я так і не встиг наздогнати Кіру в коридорі: вона швидко заскочила в ліфт, і двері зачинилися прямо переді мною. На моїх власних очах. Я й досі злий через це як собака! Тільки-но після стількох років зустрів свою Мандаринку, а ця курка зайшла й усе зруйнувала.

Адже я тоді щойно притиснув її до стіни, аби вона знову не втекла. Її очі... вони такі безмежні, чисті. Коли я знову поглянув у них, то остаточно зрозумів, що все... я більше не зможу без неї. Вона зовсім не така, як інші жінки. І вона зовсім не така, як моя дружина.

Кіра зовсім інша. Проста. Красива. Чарівна. Її очі колись назавжди заполонили мій розум.

Та в цю саму секунду мене різко спинила Ліза, перегородивши дорогу. Якби на її місці опинився хтось інший, я б його на шматки розірвав. Серйозно. Якого дідька вона лізе?!

— Якого чорта?! — крикнув я на неї, ледь стримуючи шалену лють. Мені й так було достатньо того, що від мене знову втекла Кіра, а тут під ногами плутається ще одна!

— Якого чорта?! — миттєво перекричала вона моє питання, сміливо крокнувши вперед. — Ти взагалі чому сюди приперся, га? Ти що, засліп і не бачиш, як їй зараз важко через тебе?!

— Я просто приїхав із нею поговорити, — крізь зуби пояснив я їй, намагаючись зазирнути за її плече, де в темряві двору зникав силует Кіри.

Ліза тривожно дивилася в той бік, куди щойно побігла моя Мандаринка. Я й досі до кінця не розумію, чому саме так її назвав тоді... Лише пам'ятаю, що дуже любив мандарини, і в салоні моєї машини завжди пахло саме цим ароматом. Та після того, як Кіра раптово поїхала, я відразу його змінив. Бо щоразу, коли сідав у авто з цим запахом, перед очима миттєво з'являвся щемкий спогад про неї. Тільки от вона тоді втекла, а я навіть не знав, де її шукати.

Стоп!

Я ж зовсім забув, що в мене є хлопці, які просто зараз стежать за Мандаринкою! Вони в будь-яку секунду скажуть мені, де саме вона сховалася. Мені дуже сильно, просто до нестями хочеться з нею поговорити. Я мушу, зобов'язаний їй усе пояснити. Повинен!

— Не муч її більше. Прошу тебе, Микито! — раптом тихо благає мене Ліза, заглядаючи в очі.

Та мені зараз відверто начхати на всі заборони. Я маю поговорити з нею, а після цього Кіра хай що хоче, те й говорить. Хай виганяє мене, проклинає, жене будь-куди, але я хочу саме зараз почути її голос, який єдиний у цьому світі здатний заспокоїти моє шалене серце.

— Не можу! — глухо відрізав я і глибше запхав руки в кишені джинсів. — Я повинен їй усе пояснити.

Ліза лише розпачливо хитає головою, розуміючи, що мене вже ніщо не зупинить.

— Ти тільки гірше їй зараз зробиш, — Ліза знову гнівно поглянула на мене, наче щойно згадала, хто саме стоїть перед нею. — Ти навіть уявити собі не уявляєш, що вона насправді пережила за ці роки!

Уявляти я нічого не хочу, бо й так на власні очі бачу, як сильно змінилась Кіра. Вона вже зовсім не така наївна, як раніше. Та й не повинна нею бути — люди змінюються під ударами долі. Але одне я знаю залізобетонно: винен у всьому цьому лише я. Це я власноруч зруйнував її життя. А вона ж колись так солодко тремтіла в моїх руках, поки я цілував її пухкі губи, від яких мені просто дурманило голову...

Перед очима знову сплив той день, коли я вперше побачив її на тій зустрічі, де збираються лише свої. Тоді в затишному двоповерховому будинку за містом мене зустріли всі мої хлопці. Я на такі заходи давно не приїжджав, бо через вічні справи ніяк не мав вільного часу. Та того дня якраз трохи раніше звільнився з роботи й вирішив поїхати. Подумав, що мені вже відверто набридло без кінця працювати, хочеться нарешті хоч трохи відпочити в колі друзів.

Олена тоді не змогла приїхати зі мною — вона натомість пішла розважатися до своїх подружок, перед цим звично попросивши в мене кругленьку суму на витрати.

Але коли я знову побачив її зелені очі... Ми зустрілися поглядами, дивилися одне на одного зі щирим здивуванням, але дівчина перша відірвала свій погляд, поспіхом сховавшись від мене. Мені шалено хотілося підійти до неї, зазирнути знову в ці смарагди. З тієї самої першої зустрічі в мені щось назавжди змінилося. Я просто перестав думати про свою дружину, а вона, якщо чесно, й не звертала особливої уваги на мене. Згадувала лише тоді, коли їй були потрібні гроші. А це бувало часто, навіть занадто часто.