Розділ 3. Річард

Моя рука потягнулася до радіо, і невдовзі в колонці залунала спокійна музика. Я уважно стежив за дорогою. Якщо вірити погоді, то сьогодні обіцяли дощ, але його досі не було, попри те що він повинен був упасти ще ввечері.

Таємнича незнайомка сиділа на задньому сидінні, і я не стримав своєї зацікавленості, кидаючи на неї погляд.

Дівчина шмигнула носом, а опісля її долоні трохи сильніше стиснулися на талії. Її одяг здавався занадто холодним для сьогоднішньої прохолодної ночі. Зацікавленість у тому, звідки вона взагалі взялася і чому прилетіла сюди, просто-таки душила мене. Але мені не хотілося цього вечора вислуховувати чиїсь проблеми, чи ще більше – допомагати їх вирішувати.

Яка іронія долі. Кілька секунд тому в мене ж ледь вони не з'явилися. Я був уважним водієм і завжди дотримувався правил дорожнього руху. Однак, їдучи від спортзалу та набираючи смс батькові, я дещо відволікся від дороги. Всього на кілька секунд. Цього вистачило, щоб ця Кара Небесна вискочила, і я, побачивши її, різко натиснув на гальма. Я був злим. Страшенно! Через її необдуманий вчинок не хотілося б потрапити до в'язниці. Батько, я впевнений, був би тільки радий такій ситуації. Чорт, він наче знав, коли саме потрібно мені написати.

Я потягнувся до панелі автомобіля та ввімкнув обігрів. Через кілька секунд, наче на замовлення, по склу застукотів дощ. Великі краплі відбивалися від капота машини, а вже за кілька хвилин щітки не справлялися очищати воду з мого скла. Нарешті я заїхав на парковку готелю і заглушив двигун. Навколо запанувала дивна приємна тиша. Її переривав тільки стукіт крапель і… я різко повернувся назад. Дівчина на задньому сидінні заснула, її тихе сопіння здавалося занадто голосним. Я важко видихнув, а тоді відстебнув ремінь безпеки і повернувся усім тілом до дівчини.

— Гей, — прошепотів я, легко штовхнувши дівчину у плече.

Вона здригнулася, а тоді закричала, і я різко відсмикнувся назад, адже вона почала розмахувати руками. Можливість отримати зараз ляпаса була занадто високою, але не зовсім радісною, тому я просто витягнув руку.

— Заспокойся, — сказав я обурено.

Дівчина на хвилину завмерла, а опісля видихнула і закрила своє обличчя руками.

— Вибач, я…

Я похитав головою і перебив її:

— Знав би, що ти так сильно хотітимеш мене вбити, зв'язав би тебе.

Я повернув голову вперед і важко видихнув.

— Ми вже приїхали на місце. Ходімо.

Я відкрив дверцята машини і миттю пошкодував. Однак варіантів виходу в мене не було. Швидко вискочивши й почувши, як дівчина зачинила двері з того боку, я натиснув на ключ блокування. Швидко ми обоє побігли до входу. Вистачило, напевно, однієї секунди, щоб моя футболка промокла наскрізь та прилипла до шкіри. Ми обоє забігли на невеликий ґанок готелю, а опісля покрокували до дверей. Швейцари, котрі тут працювали, відчинили їх, і дівчина глянула на мене:

— Ти…?

— На вулиці страшенна злива. Думаєш, я ризикну їхати іще кілька годин до своєї квартири?

Дівчина врешті кивнула головою:

— Ну так…

Ми підійшли до реєстратури, і тут дівчина ахнула:

— Моя валіза. В ній усі документи. Ти…

Я заплющив очі:

— Я не забрав її. І назад повертатися не планую.

Дівчина важко видихнула, а тоді раптом вдарила себе по лобі:

— У мене ж є документи в телефоні. Яка ж я дурепа.

Я посміхнувся. Зараз у телефонах є насправді ВСЕ. Вона почала натискати на кнопку живлення, але… чорний екран мобільного так і не засвітився.

— Розряджений, — припустив я.

Вона кивнула головою:

— Прокляття.

Я похитав головою:

— Я візьму два номери на себе.

— Ні! Я не дозволю, щоб ти оплатив мені номер, — обурилася вона одразу.

— Ти віддаси мені гроші, щойно зарядиш свій телефон. Я не планую робити таких подарунків, та ще й тобі, — сказав я.

Вона врешті знехотя, але кивнула. Ми підійшли ближче до стійки, і я посміхнувся дівчині навпроти:

— Доброго ранку, — заговорив я французькою, котру насправді вже за дванадцять років знав ідеально. — Можна зняти номер на кілька годин? Два номери.

Дівчина посміхнулася:

— Так, звісно ж. На скільки конкретно годин?

Я глянув на незнайомку поруч. Вона, звісно ж, не знала мови, що я зрозумів ще раніше на дорозі, коли вийшов з машини, тому заговорив до неї англійською:

— Тобі на скільки годин?

— Перший автобус коли в місто їде? – спитала вона.

Я знизав плечима:

— Тобі в сам Париж?

Вона закивала головою.

Я повернувся знову до дівчини за рецепцією:

— Перший автобус їде о шостій?

Вона кивнула головою.

— Шоста ранку, — сказав я вже незнайомці. Вона набурмосилася:

— Та ні. Давай до дванадцятої. Якщо я засну, то не прокинуся так швидко.

Я кивнув головою:

— Нам до дванадцятої обіду два номери.

Дівчина знову кивнула:

— Гаразд…

Вона почала клацати щось у своєму ноутбуці, а тоді нервово посміхнулася:

— На жаль, у нас є вільним тільки один номер. Інший уже заброньований. Але цей є двоспальним.

Я підняв свої брови. А тоді врешті кивнув головою:

— Що ж, гаразд. Давайте цей.

Мій погляд швидко кинувся до незнайомки, котра розглядала дошку безпеки, повішену неподалік. Врешті мені вдалося оплатити все, і я гукнув незнайомку, й ми покрокували наверх.

— Номер був тільки один, — сказав я. — Але, якщо вірити дівчині на рецепції, він двоспальний. Сподіваюся, ти не проти.

Вона важко видихнула:

— Я хочу якнайшвидше опинитися в ліжку й поспати. І мені байдуже, робитиму я це по різні двері від тебе чи в одному ліжку.

Я присвиснув:

— В одному ліжку? Що за хтиві думки?

Щоки дівчини миттю почервоніли:

— Що? Ні, звісно ж, ні. Це не те, що ти подумав. Ми з тобою незнайомці.

Я хмикнув:

— До речі, можливо, врешті познайомимося? Можу я дізнатися твоє ім'я?

Дівчина, здається, завагалася. Ми ж зупинилися біля дверей, і я провів ключем-картою, відкриваючи їх. Штовхнувши двері, я зайшов першим усередину. Насправді це й справді був двомісний номер із двома окремими ліжками. Щастя, що ми не в якомусь серіалі і насправді тут не одне велике ліжко.