Розділ 2. Софія

Я котила свою валізу по тротуару, водночас гортаючи в телефоні списки квартир, виставлених на продаж. У Парижі були достатньо... дорогі квартири, аніж я могла б собі уявити та дозволити.
Я втомлено видихнула. Через блокування батьком карток у мене справді не було багато грошей. Але... в мене була власна картка. Я навчалася на художницю і через це вже як два роки малюю картини та продаю їх. Через це в мене є певні заощадження, але... боюся, вклавши гроші в оренду житла, у мене вистачить їх тільки для кількох тижнів проживання тут. Це якщо відмовитися від шопінгу, ресторанів і... жити звичайним середньостатистичним життям парижанки.
Я зупинилася на автобусній зупинці. Було вже достатньо пізно, а саме — вже далеко за північ. Ніхто не погодиться вставати й здавати мені житло о цій порі. Тому варто знайти готель на ніч, але... якщо вірити карті в інтернеті, то найближчий готель знаходиться за три години їзди звідси. Ще й як на зло, мені не вдалося знайти таксі, і автобуси також не їздять о цій порі...
Я важко видихнула. Було настільки дике бажання заплакати! Мій телефон засвітився від смс.
Мама: Софіє, де б ти зараз не була, тобі варто повернутися додому. Батько страшенно злий! Немає нічого страшного в шлюбі. Ти вже доросла, давай сядемо й поговоримо.
Я похитала головою і відпустила ручку валізи, після чого сіла на неї.
Sofi: Нічого страшного? Батько злий? Ти хоча б бачиш, що пишеш? Я вам не іграшка.
Мама: Ти не зможеш і так сама нічого досягти. Тому краще повертайся негайно, поки ми ще готові тебе прийняти.
Я підняла свої брови. Он як? Усередині щось неприємно стиснулося. Я швидко вимкнула телефон і ледь стрималася, щоб не кинути його прямісінько на дорогу. Це було образливо. Жахливо образливо. Невже вони думають, що я у свої двадцять настільки... безпорадна без них? Не зможу нічого сама, отже? Я підняла руку, витираючи сльозу, котра вирвалася з моїх очей. Це ми ще побачимо.
Я піднімялася й повернула голову до зупинки. На ній була таблиця, напевно, розкладу автобусів. Я насупила свої брови, намагаючись зрозуміти бодай щось. Я не знала французької, і це був факт. Однак я знала дуже добре англійську, і гадаю, що це мені допоможе. А насправді мені дуже легко дається вивчення нових мов, тому, гадаю, я зможу швидко адаптуватися в Парижі. Щоправда, до нього ще варто доїхати, адже зараз я перебувала в одному з сусідніх від нього міст.
Позаду мене почувся шум, і я різко повернулася, помічаючи одиноку машину, котра їхала дорогою. Я не була сміливою, ніколи не була бунтаркою чи... просто поганою дівчиною. Як казала більшість, я була просто милою. Напевно, саме тому батько вважав, що я легко піддамся одруженню і не чинитиму спротиву. Але... усе ж змінюється, правда?
Я швидко покрокувала вперед, виходячи прямісінько на саму дорогу. Ставши не зовсім далеко від тротуару, але достатньо близько, щоб мене помітили, я простягнула руку, намагаючись зупинити машину. Це дурість, але мені не хотілося залишатися тут, поки не приїде перший автобус через кілька годин.
Машина різко загальмувала, а опісля зсередини почулася лайка, і я опустила свою руку. Ну що ж... тут, напевно, моя сміливість і закінчилася.
Достатньо молодий хлопець вийшов із машини, говорячи щось, напевно, французькою, а я завмерла, не розуміючи жодного слова.
— Я... перепрошую, але чи не знаєте ви англійської? – спитала я, стиснувши руки у себе за спиною.
Хлопця, схоже, спантеличило моє запитання. Або ж він насправді не знає англійської і просто не розуміє мене, як і я його!
— Ти божевільна? А якби я тебе збив? – сказав хлопець усе ще агресивно, але вже дещо менше, а я видихнула, розуміючи, що нам вдасться принаймні зрозуміти один одного.
— Але ж не збив. І я не вийшла на середину дороги, — відказала я. — Ти... ви могли б мене підвезти до готелю?
Хлопець підняв свої брови, а тоді озирнувся.
— Ти зараз серйозно? Тобто ти зупинила мене, вискочивши на дорогу, для того, щоб я став твоїм таксистом?
— Ні. Ні, звісно ж, ні. Просто... мені потрібно до готелю, автобуса я не бачу тут, а таксі... я не знайшла в інтернеті якого-небудь сайту, де його можна було б замовити тут. Я заплачу тобі. Будь ласка.
Хлопець закотив очі, а тоді повернувся, крокуючи до своєї автівки. Я розуміла, що, найімовірніше, він зараз сяде й просто поїде собі, об'їхавши мене. Злість від ситуації, у котрій я починала просто застрягати, почала мене переповнювати.
— Ну от і їдь. Козел, — сказала я українською. — Взагалі совісті немає. Корону на голові притримай, а то падати починає. Ідіот!
— Оооооо, то ти ще й не англійка, — відказав хлопець, а я завмерла, адже він відчинив свій багажник і виглянув на мене. — Давай сюди свою валізу. А то моя корона й справді впаде.
Я завмерла на місці. Господи... Прокляття, Софіє! Мої щоки почали заливатися рум'янцем від сорому. Він знає українську... і він усе зрозумів. А іще він не планував залишити мене, поїхавши. Він ішов тільки відкрити багажник. Дурепа!
Я швидким кроком підійшла до валізи й потягнула її до багажника. Хлопець забрав її, поставивши всередину, і кивнув мені на машину.
— Ну, чого застигла? Чи мені ще двері тобі відчиняти? Сідай уже, так рвалася, що тобі до готелю треба.
Я повернулася, обійшовши машину, та швидко сіла, поки він насправді не передумав. Присутність на задньому сидінні великої спортивної сумки дозволяла мені подумати, що хлопець, швидше за все, їхав із тренування. Але... хіба спортзали працюють о такій порі? На годиннику була вже третя... ночі.
— Отже, ти... українець? – спитала я, коли хлопець сів у машину.
— А ти планувала викричатися на якогось бідного парижанина, думаючи, що він нічого не зрозуміє? Вибач, що зламав твої плани.
Я важко видихнула.
— Я думала, що ти мене просто об'їдеш. Тому те все й сказала. Не думала, що...
— Я зрозумів, — відповів хлопець, заводячи двигун. 

Я трішки підсунулася на передньому сидінні, дивлячись на нього. На вулиці я не встигла толком розгледіти його. Зі сторони він виглядав навіть непогано.
— Щось не так? – запитав хлопець. — Невже задумалася над тим, що, можливо, я якийсь маніяк і можу завезти тебе в ліс та вбити?
Я відсунулася назад на сидінні й потерла свою шию.
— Ти не виглядаєш схожим на маніяка, — сказала я, склавши руки на грудях.
Але миттю мій погляд упав на сумку поруч. Якщо там насправді якийсь ніж або пістолет... або ж мотузки. Ну, лопата туди точно не помістилася б. Але, можливо, якась розкладна й помістилася б. Я здригнулася від власних думок. Напевно, це було занадто помітно, бо хлопець попереду засміявся.
— Та не бійся ти, тут найближчий справжній ліс за три години їзди. Витрачати стільки часу, а ще плюс час, щоб вбити...
Я закотила очі й посовалася на своєму місці.
— Отже... ти українець? Але ти знаєш французьку і говориш, здається... легко нею, — зауважила я.
Хлопець посміхнувся.
— Я виїхав до Франції десять років тому разом із мамою. Вони з батьком розлучилися, і вона забрала мене сюди до себе. Мені було тоді вже дванадцять, тому... так, я знаю обидві мови чудово, можна сказати. Хоча давно й не розмовляв. Приємно було почути твої прокльони після стількох років.
Відчуваючи провину, я закусила свою губу.
— Вибач, — відказала я врешті. — Мій сьогоднішній день народження взагалі не вдався, а ти просто ідеально опинився в мене під рукою... Ще й хотів мене залишити саму, як я подумала. Я не стрималася.
— Ну що ж, сподіваюся, тобі стало краще. Але наступного разу запишися краще до спортзалу й виведи свою злість на груші.
Я кивнула головою.
— Нам далеко їхати?
— Ще близько десяти хвилин.
— Але ж на карті показує, що найближчий готель набагато далі, — сказала я.
— Карта в інтернеті дещо застаріла. Близько місяця тому неподалік відкрився готель, його ще немає, напевно, на карті. Але, звісно ж, якщо ти захочеш, то зможеш зловити іще якогось одного козлика й попросити відвезти тебе туди.
Я не стримала своєї посмішки.
— Гадаю, мені не вистачить сміливості та сили зробити це іще раз.
Хлопець хитнув головою.
— Що ж, тоді я радий. Тільки не дуже, що таким щасливцем став саме я...
Я посміхнулася, а опісля відкинулася на спинку крісла. Напевно, було б набагато краще дочекатися автобуса, котрий приїхав би через кілька годин, а не сідати в незнайоме авто, котре я сама ж і зупинила о пів на четверту вже незрозуміло чи то ранку, чи то ще ночі по темній одинокій дорозі. Чомусь саме зараз це нагадало мені якийсь уривок із фільму жахів, котрі я інколи дивилася зі своєю Кімі. І ні... це не ім'я домашнього улюбленця. Хоча частково... він і є ним.
Зараз, напевно, буде максимально смішно та незручно, але Кімі – це мій старенький, затертий плюшевий зайчик, котрого мені подарувала мама на восьмиріччя. Господи... сподіваюся, про це ніхто ніколи не дізнається. Дівчата в моєму віці точно мають набагато кращі заняття, аніж дивитися ввечері фільми жахів із якоюсь іграшкою. Подумавши, як це звучить, я здригнулася. Можливо, батьки мали рацію... Але ні.
Я глибоко вдихнула й заплющила очі, відкинувшись на сидінні. Врешті, можливо, померти сьогодні буде не так і погано?