Розділ 1. Софія

Якщо ви раптом коли-небудь у своєму житті думали, що ситуація, в котрій ви опинилися, – найбезглуздіша і гіршої варто ще пошукати, змушена вас розчарувати.
Я обурено видихнула, скидаючи черговий дзвінок від батька. Таксист укотре підняв свій погляд від дзеркала і глянув на мене. Напевно, я достатньо його дратувала, однак він досі мовчав. Врешті, це ж була його робота, адже ні?
— Скільки нам ще їхати? – поцікавилася я, дивлячись у вікно й намагаючись зрозуміти, де саме ми зараз знаходимося.
— Хвилин шість, — відповів чоловік, і я кивнула головою.
Можливо, завтра я справді пожалію про своє рішення та свої дії, але зараз я була такою розлюченою! Я глибоко вдихнула, очікуючи моменту приїзду до аеропорту. Коли телефон учергове завібрував від дзвінка мами, я врешті натиснула на кнопку, приймаючи виклик.
— Софіє, куди ти поїхала? Негайно повертайся. Батько жахливо злий, як і я. Що це взагалі таке? Хіба це гідна поведінка доньки мера?
Я не стрималася, стиснувши свою долоню в кулак.
— Справді? А відколи це привселюдне оголошення про шлюб, про який я була навіть не в курсі, — це гідна поведінка мера міста? Про що ви думали? Видасте мене заміж, навіть не спитавши? Що ж, дорога матусю, це справді та сама "гідна" поведінка і рішення.
— Цей шлюб принесе тільки привілеї нам та Вернадському.
Я закотила свої очі. На горизонті вже з'явилася знайома дорога. Ми майже приїхали до аеропорту.
— Вибач, але я не виходитиму заміж за вашими наказами. З мене справді достатньо. Спочатку ви обираєте для мене університет і друзів, а зараз і чоловіка? Я вже в повній силі сама все вирішувати. Як ви взагалі могли?
По той бік слухавки почувся важкий видих, і я, знаючи, що зараз мама вкотре почне повторювати, яка я невдячна донька, що не в змозі виконати їхнє прохання...
— Приїхали, — повідомив таксист.
Я вимкнула дзвінок, навіть не попрощавшись, і вийшла з автомобіля. Чоловік витяг мою одну-єдину валізу, котру я поспішно склала всього годину тому. Я оплатила чек і покрокувала до аеропорту. Мій зовнішній вигляд точно був не найкращим. Щоки залилися рум'янцем, коли я вловила своє відображення в одному з дзеркал усередині будівлі.
Сьогодні був день мого народження. Двадцятиріччя. Здавалося, чудова дата. Але цей вечір перетворився просто на повне фіаско.
— Ваш квиток, — прощебетала дівчина за касою, до котрої я підійшла.
Відкривши в телефоні сайт, я швидко показала електронний квиток. Дівчина ще щось запитувала та перевіряла, а опісля, як і багато людей навколо, зміряла мене поглядом.
— Вбиральня знаходиться по правій стороні, треті двері від початку коридору. Якщо вам раптом знадобиться... поправити зовнішній вигляд, — повідомила вона, видаючи мені фізичний квиток, і я вдячно кивнула головою та одразу ж покрокувала, знаходячи потрібне місце.
Зайшовши в одну з кабінок, я вийняла зі свого рюкзака світлі білі джинси та чорний топ. На щастя, у мене не виникло проблем, щоб зняти сукню, і вже скоро я була в цілком зручному одязі, а сукню змотала, запхнувши її в пакет, і вийшла з кабінки, стаючи біля дзеркала. Господи, який же це сором! Моя туш розмазалася, а охайно вкладений раніше високий хвіст зараз нагадував більше гніздо для лелеки. Я відкрила кран з водою й умила своє обличчя, опісля зняла всі защіпки, котрі були на волоссі, та резинку і, трішки розчесавши своє волосся, я знову стала схожою на людину.
Я глибоко вдихнула і вийшла з вбиральні, викинувши сукню в перший же смітник. Витягнувши телефон із кишені штанів, я навіть не здивувалася. Батько вже заморозив усі мої банківські рахунки, сподіваючись, напевно, що завдяки цьому я повернуся. Але він помилявся. Дуже сильно помилявся. Я любила свою сім'ю. Але, схоже... для них я не була ніколи тією донькою, котрою мала б. Вони просто бачили в мені якусь іграшку, від котрої вони чогось вимагали, спираючись на певні аспекти, – і отримували бажане. Але сьогодні їм не вдалося. І вони просто жахливо злилися.
Я знала про проблеми батька, розуміла, що через розкрадання державного бюджету його можуть посадити, і зараз я розуміла все. Одруження з Вернадським — це просто вигідний союз, щоб відкупити його. І можливо, якби він сам прийшов до мене, розказавши про все, я б і погодилася. Або ж ми знайшли б разом якийсь вихід, але... ні. Він просто на вечірці, котру організував на честь мого дня народження, оголосив про мої заручини з Вернадським. Хіба це справедливо? Який батько так вчинив би?
І зараз... невже він наївно думає, що я повернуся і знову буду як тиха та слухняна мишка? Ні. З мене вже справді достатньо.

***
Я витерла свої щоки і виглянула у вікно літака. Зоряне небо... воно було таким неймовірно красивим. Я посміхнулася і шмигнула носом. Куди взагалі я лечу?
Їдучи в таксі до аеропорту, я просто зайшла на сайт і придбала квиток на найшвидший вільний рейс. Я не стримала свого хмикання. Яка іронія.
Я хитнула головою і потерла свій лоб. Завтра я точно пошкодую через цю ситуацію і через свої дії. Але зараз... зараз я не відчувала нічого, крім люті на батьків і на цього Вернадського. Як він міг на таке погодитися? І хто він взагалі такий?
На щастя, тут був бортовий Wi-Fi, і я відкрила інстаграм без жодних проблем. Але з'явилася інша проблема. Сторінки були дві. У старшого на вигляд Вернадського, котрого я, власне, сьогодні й бачила, на сторінці не було жодних викладених сторіз. Однак я сумнівалася, що заміж батько мене хотів віддати за цього старика.
Натомість була іще одна сторінка. Але, на жаль, вона була заблокованою. Я не хотіла кидати запит на дружбу, адже це точно буде дивно, і до того ж я не хочу знати цього чоловіка. Ніколи. Але на заставці все ж було фото. Я підняла брови.
— Він фотограф, — здивовано прошепотіла я, придивляючись до фото.
Постать на ньому стояла спиною, дивлячись на прекрасне море перед собою в нічних сутінках. Фото було справді гарним та якісним. Однак за ним я ніяк не могла побачити чи розпізнати самих рис та обличчя хлопця.
Я врешті відклала телефон. В країні може бути безліч Вернадських. Врешті, мене він не цікавить. І точно не бажаю навіть колись зустрітися з ним. Бридко навіть дивитися на чоловіка, котрий готовий був купити тебе, та ще й без жодної зустрічі.