Розділ 3

Нагадую про телеграм канал де я всіх чекаю)

https://t.me/books_MR2060

або

вводите у пошуковому запиті

Books_MK

Після вчорашньої пригоди та ранку я не виходила на вулицю. В інтернеті виявилося багато цікавих пропозицій на роботу. І сьогодні я вже була готова починати самостійне життя. Тому вибираючи між сукнею, та костюмом вибір впав на костюм. Хоча, з цією жарою котра зараз у Парижі я скоріше вжарюся аніж доїду до потрібного місця співбесіди. Одягнувши зелені штани та піджак, на низ білу майку та зробивши зачіску і макіяж я вийшла з квартири замкнула її.           

Добре, що хоча б волосся в мене не чорне а світло-каштанового відтінку. Хоча це не так сильно і все міняє. Я вийшла з підїзду і одразу ж підскочила почув як якийсь дурник сигналить з машини. Так і до інфаркту не далеко.

Напевно, він чекає на когось уже дуже довго. Я зібралася та рушила до автобусної зупинки. Мій крок на цих шпильках був повільним.

- Ей, зашкварена. Ти вирішила мене ігнорувати?

Я зупинилася та роззирнулася. Це мені? Повернувшись навкруг побачила високого хлопця. Він сперся на відчинені двері автівки.

- Ви мені? - спитала я.

Виглядало, напевно, до біса фігово. Брови хлопця злетіли вгору.

- О. То ти не пам’ятаєш мене? - хлопець зняв свої окуляри та примружив очі.

Я впізнала юнака з фоторамки. На обличчі напевно це стало написано бо посмішка хлопця побільшала.

- Сідай, підвезу.

Я могла б проігнорувати цю пропозиція. Але. Краще вже машина незнайомця ніж топтатися в незручних туфлях до автобусної зупинки а потім іще до потрібного офісу.

Я підійшла до автівки хлопця і він відчинив мені передні двері. Невдовзі опинився поруч.

Господи, Ліза, що ти твориш? Мати б інфаркт серця дістала дізнавшись про твою поведінку. Але вона не знає що не може не радувати.

- Ну. І звідки ти знаєш де я живу? - спитала я юнака.

- Хм. Можливо ти сама мені це сказала, просто не пам’ятаєш. - сказав хлопець посміхаючись.

Я закотила очі.

- Вибач, що я не алкоголік із стажем та мене рознесло від…скільки я випила?

Хлопець знизив плечима.

- Принаймні ти йшла у порядку зростання міцності напоїв. Напевно, склянок десь із 20?

Мої брови зійшлися в одну лінію.

- Не може бути. - я видала нервовий смішок. - Ні. Ти рофлиш.

Хлопець посміхнувся.

- Дивно, як у таку маленьку дівчинку стільки помістилося. Самий здивований. Ти француженка? В тебе дуже чітка вимова.

Я посміхнулася. Що вибрати, правду чи брехню?

- Ні. Я не з Франції. - вибрала як бачите правду.

- А звідки?

- А це вже тобі не потрібно знати. - я повернула голову до нього. - А ти точно не француз. Я впевнена у цьому.

Його брови злетіли вгору.

- Настільки погана моя французька?

Я похитала головою.

- Ти не схожий на француза. Як зовнішністю, так поведінкою. Можливо ти вже багато років тут, але це не робить тебе їхньої національності.

Хлопець посміхнувся.

- Тепер ти рофлиш.

- Ані трохи. - відповіла я. - Ти не спитав куди мені потрібно.

Я зауважила це. Хлопець посміхнувся сам до себе.

- Я і сам знаю куди тобі потрібно.

- Звідки?

Хлопець знизив плечима. За хвилину його машина зупинилася біля великого офісу.

- Я не сюди їхала.

- Помиляєшся. Ти їхала сюди на співбесіду. І ти вже прийнята на роботу.

Мої брови злетіли вгору. Хлопець у свою чергу вийшов з авто і я повторила це за ним.

- Гарного першого робочого дня. - сказав він після чого сів назад у авто і поїхав.

Я ледь стримала свої емоції. Тобто? Він вирішив просто підвезти мене у рандомне місце? Я вже хотіла розвернутися назад і піти шукати таксі як почула своє ім’я.

- Ліза, ви ідете зі мною. - неподалік я побачила молоду дівчину приблизно на рік старшу за мене.

Цікаво, не те слово. І саме через це я зараз крокую за цієб дівчиною в невідомому напрямку.