Розділ 1

- Єлизавета, ти зараз же купляєш білети й повертаєшся назад. Просто в цю хвилину! Я не для того виховував тебе, щоб отримати таку дяку!- здається, мій батько зараз зірве своє горло.

- Мені набридло бути для вас тільки засобом досягнення бажаного. Я терпіла дуже довго. Зараз мені є повних вісімнадцять. Що хочу, те і роблю. Закон дозволяє.

- Ще не замала, щоб до мене такими словами говорити?

- Тат, я повернуся через місяць. Всього чотири тижні. Дай мені час відпочити від вас і від постійного нагляду. Прошу. - сказала я вже більше розчарована цією розмовою.

Вісімнадцять років. І скільки з них мої власні? Напевно, тільки три. Бути донькою відомих бізнесменів - це найбільше прокляття яке могло мені дістатися. Так, інші б раділи статусу, майну, привілеями, але для мене це завжди було тягарем. З дитинства я навчалася на відмінно, бо так хотіли батьки. Ходила на танці, малювання, фехтування, волейбол та баскетбол тільки тому, що батьки так сказали. Закінчила сім років гри на скрипці, тільки, тому що вони чітко сказали

«Ти повинна».

Тягар відповідальності тиснув кожного разу, коли я бачила фото батьків у газетах та інтернеті. Кожного запрошення на аукціони чи бали. Всюди. Постійно. 24/7 я відчувала, що повинна бути гідною. Але…можливо я б кинула все це через рік. Сказала б, я є такою як є.

Та, на жаль, я не мала такої змоги. Батьки завжди повторювали, що я не маю права на помилку. І ось, навіть зараз у свої вісімнадцять, коли я зробила перше особисте рішення поїхати за кордон, вони нагадують мені про мої обов’язки. Як же мене дістав цей світ…

- Чому ти не могла поїхати днем пізніше? Ти чудово знаєш, що саме сьогодні ми б мали укласти угоду про твій шлюб. Чудово знаєш, що це дасть мені великий прибуток…

- А ти мене спитав чи хочу цього я?! - мої емоції були на межі через що я зірвалася на крик. - Ви не питали мене ніколи й ні про що. Мені набридло, що моє життя у ваших руках. Я не лялька, тату. Не домашня тваринка. Не твій вірний песик. Сказав, значить так має бути. Я зробила достатньо. Але мені набридло виправдовувати ваші постійні очікування. Ти хоча б себе чуєш? Ти хочеш продати рідну доньку за якісь мільйони.

- Ти надто все драматизуєш! Одружишся і все. Чим це погано? Хто тебе заміж візьме взагалі?

Я не стримала і скинула виклик і зробила великий вдих. Моє тіло безсило впало на сидіння таксі. Старший чоловік-таксист дивився на мене через дзеркало. Хвилин за десять ми маємо бути в аеропорту.

- Проблеми в сім’ї?- спитав він, а я повернула погляд на нього.

- Батьки як завжди хочуть все контролювати. - змучено сказала я.

- Тікати від проблем, це не вирішувати їх.- сказав він.

- Я не знаю як її вирішити. Просто не знаю. Мені набридло бути їх іграшкою. Це занадто. Одружити мене на якомусь хлопцеві, заради хорошого прибутку…це занадто. Навіть для них. - сказала я розчаровано.

- Все налагодиться. От побачиш.

Авто зупинилося, я віддала кошти таксисту і вийнявши свою валізу із багажника, покрокувала до середини будівлі, а вже через пів години я сиділа у літаку. Париж. Місто закоханих. Чому саме він? Не знаю. Коли я почула про плани батька, купила перший квиток на котрий палець впав. І ось я в цьому літаку. На місяць. Рівно такий термін я дала собі, щоб позбутися тотального контролю батьків. Не завжди ж мені бути відмінницею, одиначкою, елегантною та вихованою. Мусить бути й інша сторона особистості. Скажена, емоційна…яка я? І чи вдасться мені знайти те своє друге я?

Прокинувшись вранці у новій квартирі я довго лежала, в нерозумінні що відбувається. Піднявшись і виглянувши у вікно побачила Ейфелеву Вежу. А тоді…події вчорашнього дня повернулися до мене. По тому, що батьки і досі не прилетіли слідом за мною, я зрозуміла що все ж вони відпустили мене. Принаймні сподіватися це єдине що мені зараз залишається.

Я пішла у ванну кімнату і загорнувши своє довге каштанове волосся у рушник повернулася до кухні. Там взяла яблуко і всівшись на балкон вийняла телефон. За вчорашній вечір, батько дзвонив іще 12 разів, а від мами ж 23 пропущені.

Чим мені зайнятися сьогодні? Можливо почати з найбільш розпусного? Наприклад стриптиз-бар. Хоча…це залишимо наостанок. А ось звичайний нічний клуб як раз.

Я, за свої вісімнадцять ніколи не була в таких місцях. Ну, а коли у зубрилок є час на розваги? Оперний театр, будинок культури, камерні оркестри…все це було у списку мого можливого місця для відпочинку. Але в плані відчути свободу, були власні бажання, а не батьків. Я надто довго була втіленням їхніх очікувань. Настав час прожити своє життя. Свій власний один літній місяць.

Я вийшла з балкону взявши зі своєї валізи одяг. Були це джинсові шорти, білий топ та легка сорочка на верх. Волосся зібрала у гульку, а також не забула про сонцезахисні окуляри. Після чого я вийшла з квартири котру завчасно орендувала. Спочатку мені варто піти в магазин по продукти.

Я вже стояла перед касою та збирала куплену їжу як на телефон прийшло повідомлення з банку. Батько заморозив мої рахунки. Ну, на декілька хвилин він спізнився. Я вийшла на вулицю та повернулася до своєї квартири. Мій телефон задзвонив, щойно я відкрила холодильник для розкладання продуктів.

- Слухаю. - сказала я прийнявши виклик.

- Пограла в дорослу? - почула голос мами по той бік.

- І тобі доброго ранку.

- Єлизавета, батько заморозив твої рахунки. Він розлючений. Ти нас не аби як підставила вчора перед батьками нареченого, - я закотила очі при останньому слова, - в тебе є останній шанс все виправити. Повернися, і не ускладнюй.

- Я вчора сказала батьку, і кажу тобі. Я повернуся через місяць.

- Твоя впертість зараз ні до чого. От побачиш, за два дні прибіжиш як миленька. Куди ти без наших грошей дінешся?

Я не встигла відповісти як почула по той бік гудки котрі сповіщали про скинення виклику. Невже батьки вважають мене настільки безпомічною? Хай там як, та в мене була готівка. А ще, руки та голова. Влаштуватися на роботу - не думаю що це було б проблемою світового масштабу.